ЮрПостать. Олівер Венделл ХОЛМС: право суміжне лише з добром, справедливістю та загальним благом і нічим іншим

08.03.2010

Тема: видатний вчений-юрист / prominent legal scholar

Олівер Венделл ХОЛМС (Holmes) (8.IIІ 1841, м. Бостон – 6.IIІ 1935, Вашингтон) – американський судовий діяч і теоретик права.

Закінчив 1860 Гарвардський коледж.

Вивчав філософію і право у Гарвардському університеті.

З 1867 протягом 15 років займався адвокатською практикою. Водночас з 1870–73 видавав журнал «Американський юридичний огляд» та викладав конституційне право у Гарвардському університеті, загальне право – в Інституті Лоуелла; з 1882 – професор Гарвардського університету.

1882 обраний суддею верховного суду штату Массачусетс, 1899 став його головою. У 1902–32 – суддя Верховного суду США.

Свої правові погляди виклав у фундаментальних працях «Загальне право» (1881), «Шлях права» (1897), наукових статтях, листах, особливих думках з приводу рішень ВС США.

Один з фундаторів прагматичної, «реалістичної» школи права. Закон для Холмса – це не готове рішення, а лише «основа для прийняття рішень», думка законодавця про право стосовно окремої особи і конкретного факту. Ця думка не є саме право, оскільки право (його не можна ототожнювати з мораллю) – це «пророцтво, передбачення того, як буде діяти насправді суд, і нічого більше». Людям властиво рахуватися з власними інтересами, а не з інтересами інших людей. Законодавство повинне гнучко змінюватись у відповідності з фактичною волею чинної у суспільстві верховної влади, «зводити до мінімуму можливості ущемлення інтересів меншості». Законодавство – категорія суто емпірична, засіб, за допомогою якого владний орган «покладає обмеження, небажані для певних осіб, на плечі інших осіб». Право – це категорія, «виконання і дотримання якої забезпечується чи повинне забезпечуватися судами». Право не може бути інструментом, від якого держава має відмовитись, якщо цей інструмент «видаватиметься їй непридатним», а Сполучені Штати не є суб’єктом «якогось містичного надправа». Судді – це «незагіпнотизовані законом» прості незалежні виразники сили, яка виходить з їх повноважень, а «не виразники чогось неосяжного». Загальне право штату – це лише право даного штату, і воно за ієрархією розташовується нижче від федерального права.

Життя права, на погляд Холмса, не має логіки. Воно має досвід. Виходячи з таких суто прагматичних доктрин, Холмса сформулював низку важливих положень: конституція країни – це соціальний експеримент; абсолют у праві неприпустимий; суд може відігравати не лише правозастосовчу, а й правотворчу роль; усі державні  і громадські органи, політичні сили, громадяни у демократичній д-ві повинні бути обмежені у правах («юриспруденція обмежень»); суддя має визначати свою позицію не з вірнопідданства високим політикам, а з вигоди для суспільства; викладення окремої думки – обов’язок судді; суддівське свавілля повинне блокуватися власною стриманістю суддів; право складається не тільки з норм і принципів, а й зі сталих прав. стандартів, еталонів; завдання суду – оцінювати закон не з погляду його розумності, а на предмет відповідності конституції; політичне питання повинен розглядати не суд, а парламент чи президент; при офіційному тлумаченні закону треба прагнути до його «конституційного звучання», а не поспішати з визнанням його таким, що суперечить конституції; право суміжне лише з добром, справедливістю та загальним благом і нічим іншим.

Літ.: Джемс Б. Прагматизм. К., 1995; Антология мировой прав. мысли, т. 3. М., 1999; История полит. и прав. учений. М., 2000; Мироненко О. М. Від «праведного автономізму» до виникнення ідеї конст. суду (межа ХІХ–ХХ століть). «Вісник Конст. Суду України», 2001, № 6.                                                   

О. М. Мироненко, „Юридична енциклопедія”