ЮрТема. Головатий С. П. Верховенство права: ідея, доктрина, принцип (автореферат дисертації)

24.05.2009

Тема: Головатий С. П. Верховенство права: ідея, доктрина, принцип. Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук. – К., 2009. – 44 с.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність дослідження явища, яке в українському правничому середовищі дістало назву «верховенство права», зумовлена кількома фундаментальними чинниками. З одного боку, ці чинники являють со­бою хронологічно послідовну лінію визначальних політико-юридичних подій у житті українського суспільства і держави, а з іншого — уособ­люють глибинну складність перехідного (від радянського тоталітариз­му до стану справжньої демократії) періоду розвитку суспільства і дер­жави, позначену проблемами теоретичного осмислення цього явища та його практичної реалізації у політичній та юридичній площинах.

Відтоді як 8 червня 1995 р. Президент України та Верховна Рада Украї­ни уклали Конституційний Договір, який починався з юридичної форму­ли: «В Україні діє принцип верховенства права», — у нашій країні було закладено юридичні підвалини докорінно іншого українського конститу­ційного правопорядку, цілковито відмінного від того, що існував до цієї дати. Саме з Конституційним Договором пов'язане започаткування про­цесу внесення до українського конституційного правопорядку загально­визнаних цінностей конституціоналізму, з-посеред яких щонайвиразніше постають принцип верховенства права і принцип поділу влади.

Рішення Верховної Ради України від 31 жовтня 1995 р. про приєднан­ня України до Статуту Ради Європи дало нашій державі можливість на­бути 9 листопада 1995 р. статусу повноправного члена міжнародної ор­ганізації, умови членства в якій мають характер юридичних обов'язків. Відтоді ці юридичні обов'язки стали неодмінними і для України. Серед них: обов'язок визнати принципи — верховенства права та здійснення всіма особами, що перебувають під юрисдикцією України, прав людини і основоположних свобод.

Довготривалий новітній конституційний процес завершився 28 черв­ня 1995 р. прийняттям українського основоположного акта, де на кон­ституційному рівні закріплено принцип верховенства права як наріж­ний камінь нового конституційного правопорядку в Україні. Відтоді постала нагальна потреба у сприйнятті та розумінні верховенства права як установчої і регулятивної концепції юридичного аналізу - і в площині конституційної теорії, і в площині юридичної практики.

Ратифікація Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) засвідчила, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про визнання обов 'язковою юрисдикції Європейського Суду з прав лю­дини в усіх питаннях щодо тлумачення і застосування Конвенції. Відтак Україна зобов'язалася сприймати і застосовувати поняття «верховенство (С. 1 –> 2) права» у тому нормативному значенні, як його витлумачив Європей­ський Суд з прав людини.

На тлі наведених вище визначальних політико-юридичних подій не­залежного розвитку України, що передовсім зумовлюють актуальність дослідження, досить своєрідною постає новітня система українського права. З одного боку, в ній наявне трирівневе унормування принципу верховенства права, який одночасно присутній: 1) у міжнародних до­говорах України — як норма міжнародного права, що зазнала імпле­ментації в національне законодавство (зокрема стаття 3 Статуту Ради Європи, преамбула Європейської Конвенції з прав людини); 2) на кон­ституційному рівні — як норма основоположного акта установчої влади народу (частина перша статті 8 Конституції України 1996 р.); 3) у низці звичайних законів, що їх ухвалює український парламент, коли діє як державний орган законодавчої влади (зокрема в законах про судоустрій України, про Конституційний Суд України, про Центральну виборчу комісію, про службу в органах місцевого самоврядування, а також у Господарському кодексі та Кодексі адміністративного судочинства). З іншого боку, ще й дотепер є чинною норма статті 4 Закону про проку­ратуру (1991 р.), яка спрямовує діяльність органів української прокура­тури «на всемірне утвердження верховенства закону». Отже, однією з помітних рис новітньої системи українського права у питанні, що є го­ловним предметом наукового дослідження, виступає її непослідовність і суперечливість, позаяк для різних інститутів національної юридичної системи встановлено абсолютно відмінні одна від одної напрямні діяль­ності: верховенство права — для інститутів судочинства, верховенство закону — для інституту прокуратури.

Отже, актуальність наукового дослідження проблеми верховенства права зумовлена гострим запитом на теоретичну розробку широкого кола питань, які стосуються історії виникнення та розвитку множиннос­ті ідей, що стали основою формування доктрини верховенства права.

Актуальності та теоретичного і практичного запиту на таке дослі­дження додає не тільки (і не стільки) непослідовність і суперечливість українського законодавця у питаннях верховенства права, а й — пере­довсім! — доктринальне сприйняття та бачення цієї проблематики віт­чизняною науковою елітою. Як випливає із здійсненого в дослідженні аналізу праць широкого кола провідних вітчизняних науковців, верхо­венство права в Україні, на відміну від політичного та юридичного се­редовища суспільств високорозвинених країн Заходу, ще й дотепер не набуло того стану, коли його сприйнято, усвідомлено, визнано та вжива­но як установчу і регулятивну концепцію юридичного аналізу в рамках конституційної теорії та юридичної практики. (С. 2 –> 3)

Відтоді, як принцип верховенства права було імплементовано у віт­чизняну систему права (Конституційний Договір 1995 р.) та унормова­но як один із засадничих приписів українського основоположного акта (Конституція України 1996 р.), і дотепер в Україні не було здійснено комплексного, системного, спеціального дослідження сутності того явища, яке в західному світі постало як Rule of Law, а в українському середовищі відоме як верховенство права. Якщо йдеться про моногра­фії вітчизняних авторів, то означена тема представлена хіба що неве­ликими підрозділами лише у двох монографіях, та й то присвячених дещо іншій тематиці: у праці А. Зайця, де досліджено поняття «право­ва держава», та у праці С. Шевчука, де досліджено питання конститу­ційної юриспруденції. Попри те, що поняття «верховенство права» ви­несено в заголовок монографії А. Селіванова, у ній взагалі не йдеться про верховенство права чи бодай про котрийсь із його аспектів.

Проте останнім часом з року в рік зростає кількість наукових пу­блікацій на цю тему, представлених переважно статтями в наукових журналах, збірниках, виданнях науково-допоміжного характеру (ко­ментарях, енциклопедіях) та підручниках і навчальних посібниках. У такого роду публікаціях, а також побіжно в інших монографіях до цієї теми переважно зверталися, зокрема: Козюбра М. І., Колодій А. М., Кравченко В. В., Назаренко Є. В., Орзих М. П., Погорілко В. Ф., Рабінович П. М., Селіванов В. М., Семчик В. І., Скрипнюк О. В. Прикметно те, що українські автори по-різному сприймають і викладають сутність поняття «верховенство права».

Як результат, вдалося виявити, що всім проаналізованим публікаці­ям (за винятком статей Миколи Козюбри) властива одна досить вираз­на спільна риса: автори обстоюють необхідність визнавати «принцип верховенства закону» або концепцію «верховенства закону», що були впроваджені у тогочасну юридичну практику ще радянською теорією правознавства. Понад те, автори цих публікацій сходяться на думці, що «принцип верховенства закону» існує (має існувати) поряд із «принци­пом верховенства права» або навіть виступає як «прояв» останнього. На­слідком цього в сучасній вітчизняній науці стали досить поширеними тези про те, що «верховенство закону» є «одним із значень принципу верховенства права»; що «принцип верховенства права» не заперечує «принципу верховенства закону»; що «принцип верховенства права» — це «верховенство правового закону»; що «принцип верховенства закону» слід сприймати як «формальну характеристику верховенства права».

Здійснений аналіз публікацій вітчизняних авторів лише підтвердив думку багатьох дослідників про те, що «розуміння явища верховенства права ніколи не було і не є однозначним», що в нас це явище й досі є (С. 3 –>4) «практично неосмисленим», що «зміст верховенства права в Україні, як у доктрині, так і на практиці, залишається ще не визначеним».

Віддаючи належне авторам, які по-піонерському розпочали вивчен­ня проблематики довкола поняття «верховенство права» та виклали своє розуміння в нечисленних публікаціях, доводиться констатувати, що комплексного і системного дослідження цієї теми в Україні доте­пер не було здійснено.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Мо­нографія виконана у відділі проблем розвитку національного законо­давства Інституту законодавства Верховної Ради України як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми «Стратегія розвитку зако­нодавства України» (державний реєстраційний № 010311007975).

Отже, з урахуванням наведених вище чинників метою дослідження було заповнення прогалини, що існує у вітчизняній доктрині права стосовно сутності явища верховенства права відповідно до усталених поглядів на нього в західній доктрині права.

Об'єктом дослідження виступає верховенство права як явище.

Комплексний і системний підхід до дослідження вимагає, щоб явище верховенства права стало предметом аналізу в усіх його проявах — і як ідея, і як наукова доктрина, і як юридичний принцип.

Виходячи з актуальності теми та відсутності в Україні комплексного і системного дослідження явища верховенства права, автор вибрав предметом дослідження три ключові проблеми теоретичної ваги: 1) верховенство права як ідея; 2) верховенство права як доктрина; 3) верховенство права як юридичний принцип.

Досліджуючи верховенство права як ідею, автор поставив завдання розкрити джерела такої ідеї (ідей), сутність і еволюцію, виявити ті чин­ники, які уможливили перетворення цієї ідеї на доктрину. Досліджую­чи верховенство права як доктрину, автор поставив завдання з'ясувати головні концептуальні компоненти, а також інші елементи, які, власне, й наповнюють змістом уже сам юридичний принцип верховенства права. Поряд з цим ставилося завдання здійснити порівняльний аналіз доктри­ни верховенства права з іншими схожими за змістом чи спрямованістю, тобто спорідненими доктринами (концепціями) — такими, наприклад, як Rechtsstaat, Etat de droit, правовое государство/правна держава тощо. Завданням у дослідженні верховенства права як юридичного принципу було показати процес формування цього принципу та розкриття його змісту в універсальному (світовому), регіональному (європейському) і національному (українському) контекстах.

Особливо гострою з погляду українських реалій була необхідність у з'ясуванні того, хто конкретно і яким чином має застосовувати на практиці (С. 4 –>5) принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, за умови, що його сутність науково досліджено і вона достеменно відома. Отже, в дослідженні за мету також ставилося отримання результату, який був би максимально практичним для повсякденного життя суспільства, нації, країни, а головне — для утвердження в Україні верховенства права, щоб воно не лишалося тільки ідеєю, а в найкоротший час могло стати українською дійсністю.

Наукове дослідження було здійснено виключно завдяки можливості доступу до публікацій праць класичних авторів іноземними мовами (окрім праць античних мислителів) і документалістики, що практично є недосяжним для пошуковців як в Україні, так і в Росії через брак таких джерел у наукових установах і бібліотечних закладах цих кра­їн. Подолати таку перешкоду авторові вдалося завдяки можливостям працювати упродовж шести місяців (з 1 липня по 31 грудня 2001 р.) як стипендіатові Інституту Макса Планка з порівняльного публічного та міжнародного права (Мах-Planсk-Іnstitut für auslaendisches Recht und Voelkerrecht у м. Гайдельберґ (Німеччина) та впродовж 10 місяців (з 1 вересня 2002 р. по 31 червня 2003 р.) як стипендіатові Програми обмінів Фулбрайта у Школі права Єйльського університету (Yale Law School) у м. Нью-Гейвен (США). До цього слід додати та­кож можливості доступу автора до документальних джерел інститу­цій Ради Європи — бібліотеки Vedovato, фондів Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська Комісія) — у поєднанні з можливостями практичної роботи автора в таких органах, зокрема у постійних комітетах Парламентської Асамблеї Ради Європи (пере­довсім — у Комітеті з юридичних питань і прав людини) та у складі Венеціанської Комісії.

Методи дослідження. Наукову працю виконано на основі філософсь­ко-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Всеохопне дослідження верховенства права як явища в усіх його про­явах — і як ідеї, і як доктрини, і як юридичного принципу — зумовило застосування низки філософських підходів — онтологічного, гносеоло­гічного, логічного, аксіологічного, діалектичного, соціологічного, етич­ного. Спираючись на раціоналізм як тип філософствування, дисертант використав притаманні йому форми і методи мислення, якими є: поняття, судження, висновок, гіпотеза, теорія, індукція, дедукція, аналіз, синтез, класифікація, визначення, порівняння, сходження від часткового до за­гального, від конкретного до загального тощо. Застосовано структурний та функціональний методи системного аналізу, а також типологічний, модельний, цільовий, історико-юридичний, порівняльно-юридичний методи пізнання. На застосування певного наукового підходу чи мето- (C. 5 –> 6) ду дослідження вказано в основному змісті автореферату, де викладено сутність дисертації за розділами.

Дисертаційне дослідження спирається на сучасні здобутки передо­всім західної науки в ділянках соціальної філософії, теорії права, по­літології, міжнародного права та на юридичну практику європейських і українських установ правосуддя.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тім, що моногра­фія дисертанта є першим і дотепер єдиним в українській юридичній нау­ці фундаментальним дослідженням явища верховенства права в усій його повноті — і як ідеї, і як наукової доктрини, і як юридичного принципу.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тім, що його зміст, висновки та пропозиції можуть бути використані:

•  у науково-дослідницькій ділянці --з метою зміни парадигми української доктрини права шляхом відмови від погляду на пра­во виключно через доктрину юридичного позитивізму, а також з метою формування української доктрини верховенства права на основі класичних західних концепцій та з метою доктринального тлумачення принципу верховенства права як основоположного принципу новітньої системи українського права;

•  у ділянці нормотворчої діяльності відповідних органів державної влади — з метою забезпечення відповідності змісту українських за­конів та підзаконних актів вимогам сутності верховенства права, які витлумачені західною доктриною права, визначені в нормативних документах європейських політичних та юридичних інститутів;

•  у ділянці конституційної юрисдикції — з метою формування нор­мативного тлумачення принципу верховенства права як одного з основоположних принципів українського конституційного права на основі здобутків західної теорії та практики права, а також з ме­тою забезпечення становлення та розвитку нової української кон­ституційної теорії на основі найновіших знань про конституційне право з європейської конституційної спадщини;

•  у ділянці судівництва — з метою приведення системи україн­ських судів, статусу українського суду і судці, характеру і якості українського судочинства за всіма видами його юрисдикції (пере­довсім — адміністративної, а також цивільної та кримінальної) у відповідність із вимогами, що їх висуває імператив верховенства права на основі європейського досвіду;

•  у ділянці загальної юридичної освіти — з метою внесення змін до існуючих навчальних програм і курсів за тематикою тео­рії права та історії політичних учень, а також з метою запрова­дження спеціального навчального курсу з верховенства права як (C. 1 –> 2) загальнообов'язкового в усіх вищих навчальних закладах, у яких здійснюється підготовка фахівців-юристів;

• у ділянці післядипломної юридичної освіти — з метою надання фахівцям, що здобули юридичну освіту раніше та застосовують право (суддям, працівникам адміністративних органів) або прак­тикують право (адвокатам), знань про зміст поняття «верховенство права» у його класичному розумінні та про теоретичні й практичні наслідки його застосування Європейським Судом з прав людини у тлумаченні Європейської Конвенції з прав людини (1950 р.).

     Апробація результатів дисертації. Окремі положення та висновки дослідження було покладено в основу опрацьованих дисертантом доку­ментів, що були предметом розгляду в інституційних органах Ради Євро­пи (Парламентської Асамблеї та Венеціанської Комісії): 1) доповідь «The co-existence of the Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms of the Commonwealth of Independent States and the European Convention on Human Rights («Співіснування Конвенції про права людини та основні свободи Співдружності Незалежних Держав та Європейської Конвенції з прав людини»), Dос. 9075, 23 Мау 2001, на основі якої було ухвалено Резолюцію ПАРЄ 1249 (2001); 2) проект резолюції ПАРЄ «The Principle of the Rule of Law» («Принцип верховенства права»), Doc. 10180, б Мау 2004, на основі якої було опрацьовано спеціальну доповідь. Окремі по­ложення та висновки дослідження було також включено у доповідь Ко­мітету з юридичних питань і прав людини ПАРЄ « The Principle of the Rule of Law » («Принцип верховенства права»), Doc. 11343, 6 Му 2007, на основі якої було ухвалено Резолюцію ПАРЄ 1594 (2007).

Дисертант упродовж 2007-2008 рр. провів шість чотириденних навчальних семінарів на тему «Верховенство права: ідея, доктрина, принцип», організованих Координатором проектів ОБСЄ в Україні в рамках проекту «Підготовка розробки та запровадження навчаль­ного курсу «Верховенство права на юридичних факультетах вищих навчальних закладів України». Слухачами семінарів були 59 викла­дачів юридичних факультетів вишів з 15 міст України (Вінниця, Дні­пропетровськ, Донецьк, Київ, Кіровоград, Луганськ, Львів, Миколаїв, Сімферополь, Тернопіль, Ужгород, Харків, Херсон, Черкаси, Черні­гів), з яких — 2 декани, 5 завідувачів кафедр, 4 професори, 18 доцен­тів, 11 старших викладачів, 16 викладачів і 3 асистенти (з них — 3 док­тори наук, 18 кандидатів юридичних або філософських наук).

Упродовж 2005-2007 рр. дисертант викладав лекції за тематикою дослідження на семінарах, організованих Державною судовою адмі­ністрацією України та Академією суддів України в рамках проекту «Модель впровадження європейських стандартів прав людини в укра- (C. 6 –> 7) їнське судочинство». Слухачами семінарів були 27 суддів-викладачів (по одному судді від кожного апеляційного суду адміністративної юрисдикції), які у наслідку самі провели 14 регіональних семінарів, у яких взяли участь 603 судді України.

Результати дослідження дисертант доповідав на наукових і науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах, «круглих столах» та інших подібних заходах наукового характеру. Це, зокрема: лекція на тему «Зміст судової та юридичної реформи в Україні» в рамках лекцій у Кембриджському університеті, організованих Канадським інститутом післядипломної юридичної освіти (Лондон, Велика Британія, 4—14 черв­ня 1993 р.); лекція на тему «Україна: будівництво нації на основі верхо­венства права» в університеті Манітоби (Манітоба, Канада, 3 листопада 1994 р.); наукове повідомлення на тему «Конституційний договір як еле­мент відновленого конституційного процесу в Україні» на 22-му пленар­ному засіданні Венеціанської Комісії, 3-4 березня 1995 р.; доповідь на тему «Конституційний договір у механізмі конституційного процесу в Україні» на конференції, організованій Українською Правничою Фунда­цією (Київ, 10-11 березня 1995 р.; тези опубліковано); доповідь на тему «Український конституціоналізм у контексті конституційної спадщини Європи» на семінарі, організованому Венеціанською Комісією (Монпельє, Франція, 22-23 листопада 1996 р.); доповідь на тему «Реформа української юридичної системи в період переходу до ринку і демократії» на конференції у Єйльському університеті (Нью-Гейвен, США, 23-25 квітня 1998 р.); доповідь на тему «Нова Конституція України: розвиток та перспективи» на конференції в Оттавському університеті (Оттава, Ка­нада, 2-3 жовтня 1998 р.); доповідь на тему «Конституційний розвиток в Україні: уроки минулого та на майбутнє» на конференції у Єйльсько­му університеті (Нью-Гейвен, США, 22-24 квітня 1999 р.); доповідь на тему «Україна перехідного періоду: від новоутвореної демократії — до автократії?» на семінарі, організованому Венеціанською Комісією в Люндському університеті (Люнд, Швеція, 19-20 травня 2000 р.; допо­відь опубліковано); виступ на тему «Чи переслідуємо ми мету отриман­ня подвійних стандартів у захисті прав людини?» на 26-й Конференції міністрів юстиції Європи (Гельсінкі, Фінляндія, 7-8 квітня 2005 р.).

Публікації. Комплексний і системний підхід до дослідження явища верховенства права і як ідеї, і як доктрини, і як юридичного принци­пу зумовив логіку та структуру монографії. Вона складається з трьох книг, які містять вступ і XX глав, відповідно поділених на розділи та підрозділи; загальний обсяг праці — 1747 сторінок (без урахування обсягу розділу «Переднє слово» і сторінок, на яких подано зміст усієї монографії та окремо трьох книг). Список використаних джерел налі-  (8 –>9) чує понад 600 найменувань. У додатку подано англійсько-український глосарій правничих термінів, укладений на основі англомовних дже­рел за тематикою дослідження, обсягом 100 мовних одиниць.

Окрім монографічного дослідження, автор опублікував 24 наукові статті у вітчизняних і зарубіжних виданнях, зініціював та підготував доповіді, що були предметом обговорення.

Узагальнені результати дослідження, викладені в цій науковій до­повіді, виносяться на розгляд на предмет здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 — теорія та істо­рія держави і права; історія політичних і правничих учень.

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми; досліджено стан опра­цювання проблеми вітчизняними науковцями; визначено риси, на­прями та тенденції сприйняття і розуміння українськими науковцями сутності поняття «верховенство права» на час написання монографії; сформульовано концептуальні положення, які, на переконання автора, потребували нового наукового пошуку з метою з'ясування достемен­ної сутності явища верховенства права; здійснено аналіз праць віт­чизняних авторів на цю тему, що дало змогу встановити властиву їм спільну рису — панівним у вітчизняній науці виявилося сприйняття і розкриття сутності поняття «верховенство права» через поєднання його з поняттям «верховенство закону», привнесеним у вітчизняну юридичну доктрину ще в часи радянського правознавства, засновано­го на методології нормативного позитивізму.

У книзі першій («Верховенство права: від ідеї — до доктрини») за початкове завдання було дослідити концептуальні джерела ідеї верхо­венства права у теоретичній спадщині античних мислителів — Плато-на, Аристотеля, Цицерона (глава І). Важливо було виявити, що саме із вчень античних мислителів не перейшло до категорії історії політичної та правничої думки, а стало і наразі є складником сучасної теорії та прак­тики права перш за все в частині досліджуваної теми. Тобто завдання дослідження в цій частині праці полягало в з'ясуванні такого: які ідеї, думки, формули, конструкції та окремі вчення античних мислителів і те­пер виступають попередниками складників (як їх античні відповідники) того, що в сучасному світі визнано як «верховенство права».

У дослідженні вперше у вітчизняній науковій літературі виявлено, які елементи із вчення античних мислителів слід відносити до попе­редників складників верховенства права. До них, зокрема, віднесено такі: концепції «правильно побудованої», «цілком досконалої держави» (9 –>10) (Платон), «правильної», «найкращої форми державного устрою» (Аристотель), «найкращого державного устрою» (Цицерон); ідеї добра та справедливості; вчення про природне (позадержавне) походження права (теорія природнього права); ідеї стосовно забезпечення справед­ливого способу здійснення державної влади; ідеї стосовно заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву; ідея, згідно з якою дія закону по­ширюється на всіх; концептуальні положення про право на життя та право на приватну власність як природні права людини; думки про на­лежне мистецтво правосуддя; концептуальні міркування про сутність справедливої людини. У дослідженні зроблено узагальнений висновок про те, що всі наведені вище ідеї, формули, конструкції та концепції, висунуті мислителями ще в античні часи, склали філософську основу доктрини верховенства права, яка постала набагато пізніше.

Ідеї античних мислителів про «панування закону» як «панування се­ред речей того, що є найвищим за все», як «влада розуму», «панування розуму», «верховенство розуму», «панування божества і розуму» (те, що англійською мовою передається як «the rule of reason »), того, що «велить робити добро» і «відвертати зло», за своєю суттю були попе­редниками ідеї «верховенства права» (англ. — «the rule of law»).

Однією з епохальних пам'яток права, що мала визначальний вплив на формування юридичної (а не філософської) основи концепції (доктри­ни) верховенства права, виступає Magna Carta 1215 р., яку вже давно у західному світі виправдано сприймають як найвизначніший її серед­ньовічний попередник. Тому відповідний розділ монографії (глава II) присвячено аналізу виникнення, еволюції та змісту Великої Хартії у площині досліджуваної теми. Як наслідок здійсненого вперше у вітчиз­няній науці такого аналізу, автор доводить, що: 1) Magna Carta за своїм історико-філософським походженням є втіленням теорії «вищості пра­ва» (англ. — «predominance of law»), яка існувала ще за часів заснування Англії германськими племенами і зміст якої полягав у тім, що влада короля походить від «загального права», яке передбачало «загальне ви­знання взаємних прав і обов'язків» між правителем і йому підвладни­ми; 2) за своїм історико-політичним походженням цей документ був виявом опору постійним і тривалим зловживанням владою з боку мо­нархів та успішною спробою поставити одноосібного правителя в певні юридичні рамки; 3) за своїм історико-юридичним походженням цей до­кумент був договором, де сторонами виступали повстале проти сваволі монарха дворянство — з одного боку, і сам монарх, який підкорився вимозі повсталих дотримуватися певних юридичних рамок, — з іншого боку; 4) за своїм філософсько-юридичним змістом цей документ дав чітку відповідь на запитання: «що є вищим — влада права (правом у (10 –>11) цьому випадку виступали положення самого документа як договору) чи воля владаря?»; 5) за своїм юридичним характером цей документ став актом унормування відносин між монархом і підданими в рамках права. Узагальнений висновок цієї частини дослідження такий: Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (навіть одноосібна) має бути відповідаль­ною (в політико-юридичному значенні) перед тими, стосовно кого вона здійснюється (себто перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея, згід­но з якою в суспільстві існує корпус правил (право), якому має коритись і сам монарх, стало основою теорії обмеженої монархії.

Одним з узагальнених висновків автора у цій частині дослідження є те, що для людства загалом Велика Хартія стала доказом того, що проти свавільної влади є ефективний інструмент дії, який полягає в реалізації ідеї встановлення «загального юридичного порядку», якому має кори­тися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був безпосереднім попередником доктрини верховенства права та відповідного їй юридичного принципу.

За допомогою порівняльного аналізу в праці досліджено теоретичну спадщину англійських мислителів — Томаса Гобса і Джона Лока (гла­ва III), чиї класичні твори безпосередньо позначилися на подальшому формуванні змісту як концепції (доктрини) верховенства права, так і відповідного їй юридичного принципу. Здійснене дослідження дало змогу виявити, зокрема, таке:

- класична праця Томаса Гобса насичена багатьма теоріями, які можна розглядати як окремо одна від одної, так і сукупно («теорія упов­новаження»; «теорія договору як джерела державної влади»; «теорія походження держави»; «теорія абсолютно-владної держави»; «теорія абсолютистської монархії»). Усі ці теорії сукупно становлять теорію по­літичного абсолютизму, застосовану на практиці як наукову доктрину для обґрунтування і виправдання необмеженої влади держави як такої; у класичній праці Джона Лока містяться аналогічні за назвою теорії (доктрини), проте фундаментально протилежні за своєю суттю; Лок до­водить, що абсолютна монархія «не може бути формою державної влади взагалі», бо абсолютна монархія — це «влада однієї людини»; концепції прихильників абсолютизму, згідно з якою «королі як творці законів [...] є понад законами», Лок протиставив доктрину «влади закону природи» і «влади розуму», згідно з якою цій «владі» — підвладні навіть королі; — згідно з теорією Гобса, державна влада за своїм характером є аб­солютною, невідчужною і неподільною, тоді як теорія Лока у цьому відношенні — це теорія принципово «обмеженої влади» держави; такі (11 –>12) обмеження на державну владу накладено «суспільством та Законом Природи; якщо у Гобса невідчужною є абсолютна влада держави, то в Лока невідчужними є природні права людини;

— згідно з теорією Гобса, державна влада (себто сама держава) за своїм призначенням — це примусова сила, яка є інструментом стри­мування громадян і яка діє за допомогою загрози покарання; у вченні Лока держава — це «згода» і «результат домовленостей» людей щодо об'єднання в єдину політичну організацію, яка є інструментом збере­ження (себто захисту) всього того, що охоплене загальним поняттям «власність» — «життя, свобода і майно»;

—  згідно з теорією Гобса, за своїм наповненням (тобто змістом) державна влада — це вся сукупність прав і повноважень, переданих їй громадянами, що в наслідку означає для держави — права, а для громадян — обов'язки; згідно з ученням Лока, держава — це сукуп­ність природніх прав, які людина «передала» не для того, щоб у дер­жави були тільки права, а в людини залишилися тільки обов'язки. Це права, «передані» державі задля «збереження» як «самої людини», так і «решти людства»; йдеться про такий варіант «передання» лю­диною своїх прав державі, який передбачає обов'язки для держави перед людиною;

— за теорією Гобса, свобода належить не людині, а державі; свобода ж громадянина — це лише те, що «дозволила держава»; відповідно — закон, який встановлює держава, це — «воля держави», це — «наказ держави», це — «штучний ланцюг», це — «кайдани»; оці тези вчення Гобса було покладено в основу формування та розвитку, а також прак­тичного застосування доктрини юридичного позитивізму, яка виступала противагою доктрині природнього права; згідно з теорією Лока, людина навіть за наявності політичної організації (себто держави) зберігає за собою «природню свободу», яка полягає в тім, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі», що «природня свобода» людини озна­чає не бути підпорядкованою волі чи владі будь-якої іншої людини, що людина в суспільстві має за свою «владу» лише «закон природи».

Порівняльний метод аналізу класичних праць із теоретичної спадщи­ни Томаса Гобса і Джона Лока дав дисертантові змогу зробити низку узагальнених висновків, які наводяться в дослідженні. Саме вчення Лока сприяло розвиткові доктрини природнього права як альтернативи док­трині юридичного позитивізму, стало логічним розвитком і фундамен­тальне насиченим удосконаленням закладеної ще античними мислите­лями основи для остаточного формування нового вчення — інтегрованої доктрини лібералізму, яка, народившись в епоху англійської Славетної революції XVII ст., здобула свій подальший розвиток у наступному — (13 –> 14) XVIII ст., тепер уже в ученнях мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій.

Логічним постало як одне з основних завдань праці дослідження розвитку доктрини лібералізму в теоретичній спадщині мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій. Відповідно до означеного завдання предме­том дослідження стали класичні твори Жан-Жака Руссо і Шарля-Луї Монтеск'є (глава V), а також політико-юридичний зміст і спільна го­ловна ідея, закладена в основу юридичних документів, породжених подіями, що назавжди увійшли в історію людства як найзнаменніші в усьому поступі людської цивілізації загалом (глава VI).

Досліджуючи вчення Жан-Жака Руссо (глава IV), яке мало визна­чальний вплив на розвиток політико-юридичної думки ліберального спрямування, автор дійшов висновку, що головні його концептуальні елементи частково складають основу доктрини верховенства права. До ідей, концепцій і теорій із творчої спадщини мислителя, що мали безпосередній стосунок до процесу формування пізнішої доктрини верховенства права і мали відчутний вплив на становлення її сутності, автор дослідження відносить, зокрема, таке:

- доказове заперечення теорії «державного абсолютизму» Гобса, якій Руссо протиставив «абсолютний суверенітет народу», де саме він виступає «правом» і тому є єдино можливим чинником, що легітимі­зує «владу держави»;

— принципову ідею про те, що «людина за народженням — вільна», тобто «вільна» за своєю природою, що, власне, і становить сутність природнього права людини на свободу; це природне право людини Руссо проголошує невідчужним; відповідно — людина не має права віддавати свою природню свободу нікому — ні іншій людині, ні су­спільству, ні державі;

-  попри невідступність позиції стосовно невідчужності природ­нього права на свободу, визнання Руссо факту наявності «кайданів», «накинутих на людину» в умовах її суспільного існування, де «кайда­ни» — це «пута суспільного порядку», себто регулювання суспільного буття людини за допомогою законів, витворених державою;

— тези про те, що єдино можливою основою лептимності і самої «держави» («державної влади»), і «кайданів» суспільства (держави), якими є «суспільний порядок», установлений людиною, виступає «домовленість» людей, що становить суть суспільного договору. У дослідженні розкрито значення висунутої Жан-Жаком Руссо теорії «суспільного договору» для становлення концептуального змісту док­трини верховенства права. (13 –>14)

Автор дослідження доводить, що одним із найважливіших концепту­альних елементів у вченні Руссо, що пізніше став складником доктрини верховенства права, є його ідея стосовно обмеженої влади. Сама «дер­жавна влада» (яка в теорії Руссо є «виконавчою владою») має бути по­ставлена в жорсткі рамки обмеження, передовсім такі, щоб вона не мог­ла змінити «загальної конституції» шляхом заміни її на «свою власну».

Досліджуючи вчення Шарля-Луї Монтеск'є (глава V), автор поставив за мету виявити ті ідеї, концепції та теорії вчення Монтеск'є, які стали хрестоматійними та енциклопедичними для ліберального напряму політико-юридичної думки вчення загалом. Йдеться про складники концептуальної основи доктрини верховенства права, що сформувалася історично пізніше. До таких ідей, концепцій та теорій автор дослідження відносить, зокрема, визначення поняття справедливості, яке випливає з «теорії природнього стану та виник­нення суспільства» і означає «відносини відповідності, що існують в дійсності між двома речами» і є «незмінними». «Справедливість» у вченні Монтеск'є — категорія «вічна», її існування жодною мірою «не залежить від людських законів», себто законів, що є «продуктом людської діяльності». Тими «законами», що «передують усім іншим законам», є «закони природи». Таким чином, «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» — це тотожні по­няття, які становлять «основу порядку» у всесвіті. Проголосивши «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедли­вості» категоріями «вічними», «незмінними», такими, що «існують незалежно від людини», «випливають із природи речей», і такими, що є «законами, які передують усім законам», Монтеск'є тим самим назвав ці категорії «законом», під яким він розумів власне «вияв ро­зуму». Це — «закон», який «і є людським розумом», оскільки «він управляє всіма людьми на землі» і оскільки такий «закон» — це «необхідні відносини, що випливають із природи речей». Отже, у Монтеск'є йдеться про те, що «основу порядку у всесвіті» становить «керівне начало», яким є «влада» (іншим словом — «панування») «закону взагалі».

Наведені ідеї Монтеск'є — це лише один з елементів концептуаль­ної основи доктрини, яку можна назвати доктриною верховенства «закону взагалі», яка, своєю чергою, є складником теорії природнього права. З «теорії природнього права» Монтеск'є випливає, що «вічною основою» для створених людиною «позитивних законів» є принципи справедливості. Іншим елементом концептуальної основи доктрини, що є предметом дослідження, виступає вчення Монтеск'є про свобо­ду, скероване мислителем на творення інструментів «стримування» (14 –>15) будь-яких форм і видів «зловживання владою». Одним із найважливі­ших висновків учення філософа в цій частині є його твердження про те, що свобода може існувати лише в умовах «стримуваного правлін­ня», себто там, де «немає зловживань владою».

Концепція «стримуваного правління» Монтеск'є — це, по суті, те саме, що й концепція «обмеженої влади», бо обидві спрямовані на одне — забезпечення свободи людини і захист її від свавільної влади. Необхідний для свободи людини характер її «інституційної основи», відповідно до теорії мислителя, досягається за допомогою створених людиною «позитивних законів» за рахунок побудови влади на засадах її поділу на три функції — законодавчу, виконавчу і судову — та на (відповідно до цих функцій) три види органів. Отже, правління має бути структуроване в такий спосіб, аби законодавчу і виконавчу владу не було зосереджено в тому самому органі і щоб судова влада не на­лежала ні законодавчій, ні виконавчій владі.

У монографії (вперше як для української наукової думки) здійснено аналіз Американської та Французької революцій XVIII ст. — з погля­ду їх історичного внеску в становлення верховенства права як док­трини і юридичного принципу (глава VI). На основі такого аналізу цих подій — за ідеями, на основі яких вони відбувалися, за метою, яку вони ставили, та за документами, що постали як їхній наслідок, автор дійшов низки висновків, які, на його переконання, мають принципо­во важливе значення для досліджуваної теми. Усі вони випливають із головної тези, що виснував автор: документи обох революцій — це практична юридизація ідей політичного лібералізму.

Декларація незалежності США (1776 р.) — це перший документ в іс­торії людства, де політико-юридичною мовою зафіксовано ідеї політич­ного лібералізму, проголошені спочатку Локом (XVII ст.), а згодом — мислителями епохи Просвітництва Монтеск'є і Руссо (XVIII ст.). В основу Декларації було покладено концептуальний зміст «закону при­роди» і «природніх прав» людини. Закладений у документі на основі «закону природи» і «природніх прав» принцип природньоїрівності став підґрунтям для випрацювання політико-юридичної природи стосунків між людиною і суспільством, а отже — між людиною і державою. Саме з природньої рівності всіх людей випливають невід'ємні (невідчужні) природні права, до яких у Декларації було віднесено життя, свобо­ду і прагнення щастя. Принцип природньої рівності є доктринальною основою принципу політичної рівності. Обидва принципи формують першооснову суспільного існування, головною метою якого виступає збереження за людиною її невід’ємних (невідчужних) природ­ніх прав, коли вона є членом суспільства. (15 –>16)

Дисертант обстоює думку, що в Декларації незалежності США практично реалізовано концептуальне розмежування таких юридич­них категорій, як:

•  «невідчужні права», якими виступають «природні права» («natural rights») як внутрішньо присутня властивість людської природи; та

•  «відчужні права», якими виступають «цивільні права» («civil rights ») як такі, що є наслідком «політичного об'єднання» і «гро­мадянства», себто права, пов'язані із суспільним становищем лю­дини як члена суспільства і громадянина держави.

Окрім того, Декларація незалежності США сама собою стала кон­цептуальною основою для створення інституційного, матеріально­го і процесуального забезпечення верховенства «закону природи» і «природніх прав» у рамках організації державної влади та побудови її стосунків з людиною на основі положень таких фундаментальних позитивних законів, якими виступають два основоположні юридичні документи — Конституція США і Білль про права (у вигляді Попра­вок до неї). Поєднання закладених у Декларації незалежності ідеї «за­кону природи» і «природніх прав» з ідеєю «конституційне обмеженої державної влади» на практиці дало у наслідку дві речі — власне Кон­ституцію США (в рамках якої було реалізовано ідею конституційна обмеженої влади) та Білль про права (в рамках якого було реалізовано ідею закону природи і природніх прав). Усе це забезпечило договірну основу для установлення суспільством держави, що у своєму підсум­ку дало інституціоналізацію ідеалу верховенства права.

Ухвалена Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р. Декла­рація прав людини і громадянина хронологічно стала другим політико-юридичним документом, у якому було втілено концептуально ідеї по­літичного лібералізму, представленого творчою спадщиною Лока, Монтеск'є і Руссо. Тут, як і в Декларації незалежності США, було закріплено низку положень, що згодом набули характеру визнаних політико-юридичних принципів, покладених в основу відносин між лю­диною і державою. Ключовим для розуміння як природи самої держави (державної влади), так і природи взаємин між людиною і державою є положення статті 2 Декларації, де як принцип зафіксовано ідею теоре­тичної спадщини епохи Просвітництва стосовно мети виходу людини з «природнього стану» та входження її в «суспільний стан». Такою ме­тою є творення «політичного об'єднання», себто заснування самої дер­жави. Декларація чітко зафіксувала принцип, який є імперативним і ви­значає мету «політичного об'єднання» — збереження тих природніх, невідчужних і священних прав, які належать людині від народження: прав на свободу, на власність, на безпеку, на опір гнітові. (16 –>17)

Принципово важливим за своїм юридичним значенням є положення статті 1 Декларації, яким було проголошено принцип свободи люди­ни та принцип рівності людини від народження. Дисертант доводить, що набагато важливішим і принциповішим є те положення, де під­креслюється, що люди народжуються та залишаються вільними і рівними у правах. Тут виявляється новизна дослідження, бо на при­кладі цих положень Декларації дисертант уперше у вітчизняній науці розкриває концептуальну сутність природніх прав людини, як її закла­дено у самому документі: завдяки слову «залишаються» Декларація вказала на те, що, перебуваючи в суспільстві, людина не втрачає тих прав, які належать їй від природи. Природа, зміст, сутність, повнота цих прав — залишаються незмінними. Змінюється лише їхня форма: будучи у «стані природи» невідомими, у «стані суспільства» вони вже стають відомими, оскільки дістають своє офіційне закріплення і своє проголошення в документі, бо вони є принципами, що лежать в осно­ві суспільного буття людини. Шляхом закріплення (проголошення) їх в офіційному документі, який є продуктом «цивільного стану» лю­дини, вони проходять процес оцивільнення (цивілізації), набувають форми цивільних прав. Відтак зроблено висновки: природні права за своїм змістом, обсягом і характером залишаються у людини від її на­родження до її смерті незмінними, змінюється тільки їхня форма — вони стають цивільними; природні права є основою цивільних прав; цивільні права — це ті самі природні права, але належать вони людині на підставі її членства у суспільстві (належності людини до «цивіль­ного стану»); кожне цивільне право — це видозмінене природне пра­во; сама ж державна влада («політичне об'єднання»), відповідно до статті 2 Декларації, — це сукупність природніх прав людини, зібраних докупи для того, щоб утворити спільну силу («суспільну силу» — вла­ду), призначенням якої є збереження цих прав кожної людини. І тому така «суспільна сила» (влада) не може застосовуватися для того, аби чинити наступ на ці природні права, що мають цивільну форму.

Провідна ідея всього документа у викладі автора дослідження зво­диться до того, що права людини є основою основ суспільного буття людини. Це ідея вищості природніх прав людини відносно будь-яких суспільних інститутів чи результатів їхньої діяльності: природні права людини стверджено як невідчужні і священні; вони мають характер «простих і незаперечних» принципів, що завжди мають лежати в осно­ві творення і функціонування конституції, себто в основі технічного забезпечення мети кожного політичного установлення — як самої держави, так і кожного її владного інституту чи її посадової особи. Ідея вищості природніх прав лежить в основі того порядку, який має (17 –>18) існувати в суспільстві навіть у рамках законів, створених державою, себто «позитивних законів». Ідею вищості природніх прав закріплено як принцип і стосовно всього конституційного порядку, оскільки будь-яке «політичне об'єднання» (а воно утворюється шляхом «установ­лення», себто конституювання) підпорядковане лише одній чітко ви­значеній меті — збереженню цих прав. Суспільство, у якому гарантію прав не забезпечено, не має конституції (стаття 16 Декларації).

Завдяки порівняльному аналізу Американської та Французької рево­люцій автор дослідження виявив як властивий їм обом спільний еле­мент, так і особливості. Спільним елементом виступає те, що вони спи­ралися на загальні (універсальні) принципи природи. В основу обох ре­волюцій було покладено одну (спільну) ідею — ідею прав, внутрішньо притаманних усім людським істотам, які можливо реалізувати лише на основі свободи. Обидві революції, по суті, відновили природній стан речей — природню свободу для кожного народу (нації): Американська революція повернула природню свободу нації (незалежність) від зо­внішнього чинника, Французька — від внутрішнього; кожна людина у наслідку отримала Гарантовану свободу (незалежність) від держави. Дисертант робить загальний висновок про те, що завдяки цьому обидві революції породили універсальну систему принципів (або — систему універсальних принципів), які, своєю чергою, складають систему захід­них цінностей, до яких, зокрема, належать концепція прав людини за­хідного походження і концепція верховенства права.

Особлива роль Французької Декларації прав людини 1789 р. полягає в тім, що нею було закладено таку концептуальну модель оформлення прав людини, яка насправді стала світовою моделлю, оскільки мовну редакцію і змістове наповнення статті 1 Декларації було визнано кла­сичними, внаслідок чого її було запозичено для світового документа, що постав як Загальна Декларація прав людини 1948 р.

У монографії (так само вперше у вітчизняній науці) здійснено ана­ліз фундаментальної праці класика доктрини верховенства права — англійського професора Алберта Вена Дайсі (Albert Venn Dicey), що є першим фахівцем конституційного права, який наприкінці XIX ст. ввів у активний науковий і практичний обіг нову концепцію, для ви­раження змісту якої як сутнісного явища він застосував синонімічний ряд англомовних виразів, зокрема: «rule of law», «supremacy of law», «predominance of law » (глава VII). У проаналізованій праці Албер-та Дайсі вперше було сформульовано «три характерні риси» британ­ської конституції, до яких автор відніс: 1) суверенітет (верховенство) парламенту; 2) верховенство права («rule of law»); 3) взаємозв'язок між конституційним правом і конституційними звичаями. Дисертант (18 –>19) приходить до висновку, що коли проаналізувати першу і третю «ха­рактерні риси», то на передній план висувається якраз ключова роль другої «характерної риси», себто «rule of law » («верховенство права»). Це та риса, що пронизує і визначає, власне, всю специфіку й сутність англійського конституційного облаштування (системи правління), у яку автор вкладав сутність природи стосунків між особою і владою. Отже, Алберт Вен Дайсі є основоположником тієї концепції «гаїе ої' 1а\у» («верховенство права»), яка від кінця XIX ст. стала класичною доктриною англійського конституційного права і яку було покладено в основу змісту принципу верховенства права в рамках англійської системи права. Висновки дисертанта у цій частині дослідження зво­дяться до того, що складниками доктрини і принципу, означених як «верховенство права», відповідно до Алберта Дайсі були:

1) верховенство права як протиставлення кожній системі державної влади, в основі якої лежать дії свавільного характеру; у такому значен­ні — це противага свавільній владі, з тим щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повноважень, визначених приписами права; цим ставило­ся за мету унеможливити для влади діяти по відношенню до людини «свавільно» та на підставі «широких дискреційних повноважень», себто — на власний розсуд;

2)  верховенство права як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб від відповідальності за свої дії та передбачено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії законів і однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян;

3)  верховенство права як верховенство духу права, яке означає, що свободи людини (до яких належать — особиста свобода, свобода слова/ думки, вираження поглядів і переконань, свобода публічних зібрань/ мітингів і демонстрацій) не є наслідком проголошених в офіційному документі (писаній конституції) гарантій, а навпаки—сама конституція в англійському суспільстві є наслідком прав особи, бо ці права (як права людини) існували ще до виникнення і закріплення положень права, що складають конституцію, а свій конкретний зміст ці положення дістали в результаті тлумачення суддями сутності цих прав упродовж тривалого процесу розгляду конкретних справ у звичайних судах.

Дисертант у своєму дослідженні доводить, що викладені Албертом Дайсі три елементи доктрини (принципу) верховенства права впродовж історичного поступу вийшли за межі системи загального права і набули теоретичного та практичного значення для різних систем права (включ­но з континентальними). Дисертант обстоює думку, що сформульована (19 –>20) Албертом Дайсі доктрина верховенства права не стала догматичним вченням: вона виявила ознаки динамізму, про що свідчить адаптація її до багатьох суспільств із різними юридичними системами, відмінними від систем загального права, завдяки тому, що у «верховенстві права» вбачається захист людини проти свавільності дій держави за будь-якої форми правління та за будь-якого політичного режиму. Цю доктрину визнано придатною для застосування в будь-якій системі права безвід­носно до ідеологічної основи тієї чи іншої системи.

За висновком дисертанта, у сформульованій Албертом Дайсі доктри­ні верховенства права знайшли своє втілення багато ідей-попередниць, а саме: ідея «закону природи» (Стародавній Рим і Стародавня Греція), середньовічна ідея природніх прав людини, ідея суспільного договору (Гобс, Лок, Руссо), що за сучасних умов дає такій доктрині можли­вість бути основою того нормативного ідеалу, до якого мають прагну­ти різні юридичні системи, які правдиво бажають цього. Народжена у XIX ст. як концепція англійського права, доктрина верховенства пра­ва уже на початку XXI ст. продовжує бути тим невичерпним джерелом життя, що забезпечує розвиток інших юридичних систем на основі стандарту справедливості й надалі незмінно виступає концепцією гло­бальної політики у царині права.

Завданням дослідження у книзі другій («Верховенство права: від доктрини — до принципу») було простежити розвиток доктрини верховенства права упродовж XX ст. в конституційній теорії країн англосаксонської системи права — Великої Британії, Канади, Сполу­чених Штатів Америки, здійснити порівняльний аналіз цієї доктрини та її відносних еквівалентів у країнах континентальної системи права, розкрити сутність сформованого на її основі впродовж другої полови­ни XX ст. юридичного принципу верховенства права. Усім аспектам означеного завдання властива новизна, оскільки таке їх дослідження у вітчизняній науці здійснено вперше.

Досліджуючи зміст доктрини верховенства права та процес форму­вання на її основі юридичного принципу в конституційній теорії Вели­кої Британії у XX ст. (глава VIII), дисертант ілюструє, як до Другої світової війни у самій Великій Британії спостерігається гостро кри­тичне ставлення до висунутої Албертом Дайсі доктрини «верховенства права». Проте друга половина XX ст. — це період активного творчо­го розвитку цієї доктрини як «основи англійської конституції». Саме в цей період відбувається процес становлення верховенства права як основи не тільки конституційного права, а й адміністративного права сучасної Британії. Зміни у сприйнятті посутнього змісту цієї доктри­ни виявилися настільки разючими, що між конституційним правом та (20 –>21) адміністративним правом не вбачається жодної різниці за суттю, бо загальновизнаною є думка, що і конституційне право, і адміністративне право мають «спільні джерела»; що обидва стосуються питань «функ­цій державної влади»; що обидва є частиною того, що часом називають «публічним правом». І якщо зараз і проводять «лінію поділу» між ними, то вона, найімовірніше, полягає в тім, що предметом конституційно­го права є питання «організації та функціонування державної влади у стані спокою», тоді як предмет адміністративного права становлять ті самі питання «організації та функцій державної влади», але — «у стані руху». Тому в сучасній британській доктрині вважається, що і конституційне право, і адміністративне право — це такі предмети, які «тісно поєднані між собою» і «широко перетинаються один з одним», а «верховенство права» — така «базова концепція», яка «перетинає їх обидва»; «верховенство права» як принцип — це основа британської конституції, тоді як адміністративне право — це галузь, через яку «мож­на спостерігати найактивнішу дію цього принципу».

Досліджуючи розвиток доктрини верховенства права у конститу­ційній теорії Сполучених Штатів Америки другої половини XX ст. (глава IX), дисертант розкриває відмінність між «суто англійським» і дещо іншим «американським» розумінням поняття «верховенство пра­ва», властиву американському правознавству періоду 1950-х і 1960-х років. Показовою для цього періоду є гостра полеміка між послідов­никами школи «класичного позитивізму», представленої професором Гартом (Н. L. А. Hart), та школи «природнього права», представленої професором Фулером (Lon L. Fuller).

За висновками автора дослідження, концептуальну основу сучас­ного розуміння доктрини верховенства права у США все-таки було закладено ще за часів Американської революції — тоді, коли саме по­няття «rule of law» ще не було у вжитку ані в Америці, ані в Англії. Це був період активного творення доктринальної основи для низки най­важливіших засад, без яких досягнення того, що охоплюється понят­тям «верховенство права», неможливо уявити. До цих засад належать, зокрема: 1) власне принцип верховенства права; 2) принципи консти­туційної державної влади; 3) процесуальні права особи в рамках як кримінального, так і цивільного судочинства; 4) суспільна практика, що дає змогу приборкувати свавілля держави та збільшує можливості людей здійснювати владу самим.

Автор праці наголошує на тому, що в юридичній практиці американці не так уже й часто застосовують фразу « rule of law » попри те, що вона й донині є предметом жвавої дискусії в наукових колах Сполучених Штатів Америки. Американська юридична практика і далі традиційно (21 –>22) віддає перевагу численним елементам узагальненого поняття «верхо­венство права», серед яких — «рівний захист», «справедлива проце­дура», «судовий нагляд», «конституційне тлумачення», «обмеження законодавчої влади», «обмеження виконавчої влади» тощо.

У монографії здійснено аналіз верховенства права як основи полі­тичної та юридичної традиції в Канаді (глава X). У цій країні напри­кінці XX ст. ідею верховенства права було піднято на такий високий щабель політичної і юридичної теорії та практики, що її було внесено до одного з найважливіших конституційних актів, у якому проголоше­но: «Канаду засновано на принципах, які визнають всевишність Бога та верховенство права». Дисертант доводить, що загальне сучасне розуміння поняття «верховенство права» у канадській літературі не відрізняється суттєво від того, як його розуміють загалом у Великій Британії чи США. І в Канаді його сприймають як ідеал, що виступає «протилежністю до влади людини». Дисертант досліджує «верховен­ство права» — як воно витлумачене в рамках канадської «ортодок­сальної конституційної теорії», що спирається на положення теорії юридичного позитивізму, і «верховенство права» — як воно витлу­мачене в рамках «альтернативної конституційної теорії» і видається як ідеалотип, що постав з канадської юридичної практики та існує у вигляді двох панівних концепцій: 1) «верховенство права» як визна­ченість і 2) «верховенство права» як справедливість.

У дисертації здійснено (вперше у вітчизняній науковій думці) по­рівняльний аналіз англійської доктрини « rule of law » та споріднених з нею національних доктрин континентально-європейського права — німецької доктрини Rechtsstaat, французької доктрини Etat de droit, італійської доктрини Stato di dirito, а також відповідних доктрин у рамках систем права Скандинавських країн (глава XI).

Стосовно німецької доктрини Rechtsstaat дисертант дійшов таких узагальнень:

•  Rechtsstaat є суто німецьким явищем, що доктринально зародилось у Німеччині ще в перші роки XIX ст.; тому з поняттям Rechtsstaat пов'язуються початки «німецького конституціоналізму», бо вже тоді в нього закладалося те значення, під яким розумілося поняття «конституційне правління» або ж власне «конституціоналізм»;

•  особливістю походження та розвитку доктрини Rechtsstaat є те, що від самого початку в ній завжди був присутній «елемент фор­малізму»; вплив цього елементу часом був настільки істотним, що Rechtsstaat, витлумачена в рамках «юридичного позитивізму» (читай: «чистої теорії права»), набувала сутності Gesetzesstaat («держава позитивістських законів»), за якої «кожна держава (С. 22 – 23) являє собою Rechtsstaat » — безвідносно до того, йдеться про де­мократію чи про диктатуру; отже, історія розвитку цієї доктри­ни — це здебільшого історія розвитку концепції «формальної»

• відмінною від концепції «формальної» Rechtsstaat є концепція «ма­теріальної», на якій побудовано Основоположний Закон (Grundgezetz) Німеччини 1949 р.; до конкретних аспектів, через які можна побачити прояви німецької матеріальної» Rechtstaat, ще в се­редині 50-х років XX ст. було віднесено такі: «конституція з високим рівнем стабільності», «статутне право, ухвалене законодавчим орга­ном, окрім своєї відповідності формальним нормам писаної консти­туції, має також відповідати певному стандартові справедливості», «виконавча влада має діяти тільки на основі статутного уповноважен­ня та в межах конституційних рамок», «поділ влади», «незалежність судівництва», «судовий нагляд за законодавчою та виконавчою ді­ями»; зазначені конкретні аспекти прояву «матеріальної» Rechtstaat розцінюються як такі, що наповнюють закріплений в Основополож­ному Законі Німеччини 1949 р. Rechtstaatprinzip («принцип правної держави»), який в узагальненому вигляді зводиться до такої вимоги: «Будь-яка форма здійснення державної влади має бути передбачува­ною і такою, щоб людина була впевнена у ній».

Головний висновок дисертанта у цій частині праці полягає в тім, що для розвитку доктрини Rechtstaat у другій половині XX ст. характерним є помітний вплив на неї англійської доктрини «rule of law ». При цьому доктринальну еволюцію Rechtstaat від «формального» розуміння в бік «матеріальної» концепції слід пов'язувати передовсім з новою хвилею відродження в Німеччині ідей природнього права, показовим свідчен­ням чого може виступати факт доповнення Основоположного Закону Німеччини в 1994 р. новим положенням про те, що на державу покла­дається обов'язок забезпечувати «захист природніх основ життя в рам­ках конституційного ладу» (стаття 20а). На користь сказаного свідчить і новітня практика Конституційного суду Німеччини, який останніми ро­ками довів, що у крайніх випадках він може навіть визнати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості». Крім того, слід брати до уваги й те, що в основу тлумачення сучасної концепції Rechtstaat Конституційний суд Німеччини кладе не якісь «окремі» положення Конституції 1949 р., а «первинні принципи» та «керівні напрямні», що належать до «надпозитивного ціннісного порядку» (і тому стоять «вище» від отих «окремих» положень Основоположного Закону Німеччини); головним чином — це так звані «базові цінності»: гідність людини, свобода і рівність. (23 –>24)

Стосовно французької доктрини Etat de Droit дисертант дійшов та­ких узагальнень:

•  теорія Еtat de Droit у Франції розвивалася на тій самій концепту­альній основі, яку становила доктрина Rechtsstaat у Німеччині;

•  французька доктрина виникла як «революційна альтернатива» монархічного режиму,  що  існував до Французької революції XVIII ст., у вигляді концепції Еtat de Droit; тут посутнім ядром висту­пила концепція Regne de la Loi («влада закону»), що сформувала традицію «формального» аспекту французької доктрини;

•  від кінця Другої світової війни і до сьогодні у Франції не існує одно­стайної думки щодо розуміння самими вченими цієї країни поняття « Еtat de Droit »; за цей час тут можна було спостерігати одночасне іс­нування кількох доктрин у галузі права, що стосувалися змісту від­носин між державою і людиною; такими доктринами були: 1) влас­не французька доктрина Еtat de Droit (в основі якої лежали дві головні ідеї — «влада закону» і «суверенітет парламенту»), яку було втіле­но на практиці в Конституції III Республіки (1946 р.), 2) запозиче­на від «німецької школи публічного права» доктрина Еtat de Droit, яку було втілено на практиці в Конституції V Республіки (1958 р.), 3) доктрина, в рамках якої відбувався пошук змістового наповнення теорії, яка включала б головні ідеї французької політичної думки епохи Просвітництва і яка мала б найбільше відповідати доктрині «rule of law » в її «матеріальному» значенні.

Стосовно італійської доктрини Stato di dirito дисертант дійшов та­ких узагальнень:

•  уже в середині XX ст. італійські вчені, тлумачачи свою власну доктрину, віддавали перевагу англійській доктрині «rule of law », а не німецькій Rechtsstaat; головною причиною прихильнішо­го ставлення до англійської доктрини було те, що прибічники «формальної» концепції Stato di dirito доводили, що Італія періо­ду фашистського режиму була Stato di dirito;

•  ідеї концепції «rule of law » закладено в Конституції Італії 1947 р., де знайшли своє місце і проголошені основоположні свободи осо­би, і «верховенство жорсткої конституції», і поділ влади, і судові Гарантії захисту свобод особи; окремим внеском у споруду Stato di dirito, побудовану на ідеях «rule of law», стало створення Консти­туційного суду як гарантії захисту особи від законодавчої влади.

Стосовно систем права у країнах Північної Європи дисертант на­водить приклади того, що й тут містилися принципи та інститути, які хоч і різнилися від країни до країни, але сприймаються як такі, що охоплюються поняттям «rule of law ». (24 –>25)

Здійснений порівняльний аналіз низки доктрин, що властиві юридич­ним системам країн континентальної частини Європи, дав дисертантові можливість стверджувати, що термінологія романо-германської систе­ми права не має задовільного терміна, за допомогою якого можна було б передати точне значення англомовного поняття «rule of law». Все, що пропонується вживати в інших європейських мовах як його відповід­ники, є, на жаль, лише приблизними і здебільшого недосконалими пе­рекладами, кожен з яких тяжіє до наголошування на різних аспектах конкретної системи права, прив'язуючи їх обов'язково до такого явища, як Staat, Еtat, Stato, государство, держава тощо.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на принциповий характер виснов­ку автора про те, що гиіе о/іам як явище існує без держави або, якщо точніше, — воно існує там, де держава не покладає на себе справу творення права. Той міцний зв'язок, який упродовж XX ст. поєднував і далі поєднує у наш час поняття «rule of law» та поняття Rechtsstaat (ра­зом з усіма його майже ідентичними національними відповідниками, що існують у континентальних системах права інших європейських країн), пояснюється передовсім тією обставиною, що обидва поняття являють собою відмінні одна від одної «технології» досягнення тієї самої мети, а саме: підпорядкування політичної влади вимозі — до­тримувати норм права, скерованих на забезпечення свободи людини. І головним тут є те, що поняття «rule of law» не має жодного стосунку до будь-якої юридичної концепції держави.

Уперше для вітчизняної наукової думки в дисертації досліджено діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері утвердження верхо­венства права як юридичного принципу та наповнення цього прин­ципу чітким юридичним змістом (глава XII). Аналізуючи Загальну Декларацію прав людини 1948 р. (яка посутньо є стислим викладом тієї концепції прав людини, що веде свій початок ще від XVIII ст. і Грунтується на ідеї природніх і невід'ємних прав людини), дисертант наголошує на тому, що власне цей ООНівський документ став до певної міри кульмінаційним моментом в існуванні маловідомої тоді у світі фрази «rule of law », бо саме тут уперше в документі міжна­родного права було застосоване це англомовне поняття. Унормована документом ООН доктрина права на повстання, основу якого стано­вила ідея забезпечення природніх прав людини за допомогою верхо­венства права (яке визначалось як єдино можливий засіб уникнути застосування права на опір), об'єктивно зумовлювала потребу в чіт­кому визначенні досить невиразного на той час поняття «rule of law» («верховенство права»). (25 –>26)

Дисертант поставив за завдання докладно розкрити зміст діяльнос­ті Міжнародної комісії юристів (як неурядової організації з консуль­тативним статусом у системі ООН), якій належить фундаментальна роль у концептуальному опрацюванні означеного поняття на основі врахування особливостей різних систем права та різних політичних систем у країнах світу. З цією метою в праці докладно проаналізовано результати серії різноманітних заходів Міжнародної комісії юристів (МКЮ), організованих упродовж тривалого періоду в минулому сто­літті з метою визначення, розвитку, поширення і застосування поняття «верховенство права». Йдеться, зокрема, про наслідки діяльності та­ких універсальних і регіональних форумів, організованих з ініціативи та під безпосереднім професійним, науковим і методологічним супро­водом Міжнародної комісії юристів, як: Перший Міжнародний конґрес юристів (Атени, 1955 р.; Атенський акт від 18 червня 1955 р.), Другий Міжнародний конгрес юристів (Нью-Делі, 1959 р.; Делійська деклара­ція від 10 січня 1959 р.), Африканська конференція з питань верховен­ства права (Лаґос, 1961 р.; Лагоський закон від 7 січня 1961 р.), Третій Міжнародний конґрес юристів (Ріо-де-Жанейро, 1962 р.; Резолюція Ріо від 15 грудня 1962 р.), Конференція юристів Південно-Східної Азії та Тихоокеанського регіону (Бангкок, 1965 р.; Бангкокська декларація від 19 лютого 1965 р.), Цейлонський колоквіум на тему «Верховенство права» (Коломбо, 1966 р.; Декларація Коломбо від 13 січня 1966 р.), Гаазька конференція «Розвиток і верховенство права» (1981 р.). Окрім цього, в дисертації викладено зміст Доповіді МКЮ про право заареш­тованих осіб на спілкування з особами, необхідними для того, щоб дістати пораду з метою забезпечення собі судового захисту і захисту своїх найважливіших інтересів (1963 р.), підготовленої на замовлення Відділу ООН з прав людини, де було визначено «мінімум принципів верховенства права», який має бути запроваджений у життя всіма кра­їнами, «що підписалися під верховенством права».

У дисертації — вперше для вітчизняної науки — досліджено внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження верховенства пра­ва з боку Ради Європи як міжнародної міжурядової організації, підва­лини якої складає тріада принципів спільної спадщини європейських народів: плюралістична демократія, верховенство права і дотримання прав людини (глава XIII). Дисертант розкриває внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження принципу верховенства права конкретно кожним із головних інституційних органів Ради Європи — Парламентською Асамблеєю, Комітетом міністрів та Європейським Судом з прав людини. У праці також міститься аналіз конвенційної спадщини Ради Європи, шляхом інкорпорації якої в національне право (27 –>28) досягається загальна мета запровадження верховенства права як євро­пейського стандарту на національному рівні. Висновком дисертанта в цій частині праці є те, що принцип верховенства права в контексті заснування, існування та розвитку Ради Європи — це одночасно і по­літичний, і юридичний принцип. Політичний принцип верховенства права можна розглядати як такий, що лежить в основі діяльності і самої Ради Європи (як принцип міжнародних відносин), і її держав-членів (тобто як принцип внутрішньої політики держав-членів та їхніх орга­нів). Юридичний же принцип верховенства права слід розглядати як такий, що має лежати в основі політичної та юридичної систем кожної держави, що зобов'язана підтримувати його у статусі члена Ради Євро­пи, а також на основі (або з урахуванням) якого формулює і виносить свої рішення Європейський Суд з прав людини у Страсбурзі. Принцип верховенства права — це неодмінний складник цілковитої європейської ідентичності, набуття якої кожною державою-членом Ради Європи не­можливе без неухильного виконання умов перебування в цій організа­ції, що випливають із вимог її Статуту.

Осібне місце в інституційній системі Ради Європи посідає Європей­ський Суд з прав людини, бо саме йому належить роль творця сучасної основи нормативного тлумачення змісту принципу верховенства права. Саме практика Європейського Суду (його рішення), де викладається зміст принципу верховенства права в усій його багатоманітності — за­лежно від конкретного права людини (передбаченого Європейською Конвенцією 1950 р.), порушення якого з боку конкретної держави (за твердженням особи-заявника) стає підставою для розгляду конкретної справи у цьому Суді, — є концептуальною основою для опрацювання подальшого юридичного інструментарію, через який цей принцип на­буває конкретних форм.

У дисертації — вперше для української юридичної науки — здійсне­но докладний аналіз багаторічної та доволі розгалуженої практики Єв­ропейського Суду з прав людини у тлумаченні положень Європейської Конвенції 1950 р. у частині розкриття сутності принципу верховенства права. На основі цього аналізу дисертант дійшов головного висновку: практика Суду достеменно доводить, що спроба дати чітке і вичерпне визначення поняття «верховенство права» у світлі положень Конвенції неодмінно приречена на невдачу, позаяк сама Конвенція (як визначив Суд) — це «живий документ»; будь-який інший шлях, аніж тлумачення цього поняття Судом для цілей забезпечення дотримання Конвенції, є не тільки марною справою, а й небезпечним заняттям. Як засвідчує прак­тика Суду, ця загальноєвропейська установа пішла шляхом виявлення тих важливих моментів (елементів), які становлять саму сутність вер- (28 –>29) ховенства права, а не шляхом спроби сформулювати конкретне і ви­черпне визначення цього поняття. За висновком автора дисертації, та­кий практичний результат діяльності Суду слід сприймати не як ваду, а радше як перевагу — не тільки з погляду самого розуміння верховен­ства права, а й з погляду можливостей його реального утвердження як в окремому суспільстві, так і в рамках європейської спільноти за­галом. Практика Європейського Суду переконливо доводить, що прин­цип верховенства права лежить в основі всієї Конвенції як цілісного документа; він випливає з концепції верховенства права, яка є «живою і динамічною концепцією» (Делійський конгрес МКЮ 1959 р.), і є тим основоположним принципом «демократичного суспільства», що влас­тивий усім статтям Конвенції. Практикою Суду доведено існування нерозривного зв'язку між принципом верховенства права і принци­пом прав людини. Європейська Конвенція та практика Європейського Суду, як ніщо інше, переконливо доводять необхідність приймати як аксіому ідею невіддільності прав людини від верховенства права: без захищених прав людини не існує верховенства права, а без верховенства права неможливо досягти захищеності прав людини та основоположних свобод. Так само без верховенства права не можна не тільки уявити, а й досягти справжньої демократії.

За узагальненим висновком дисертанта, верховенство права висту­пає тестом на наявність чи відсутність у суспільстві того стандарту, без якого справжня демократія і забезпечені права людини виявляються не­здійсненними. Суд, оцінюючи дії держави (її органів і посадових осіб) стосовно людини в кожному випадку за допомогою формул — «у су­спільстві, що взяло зобов'язання дотримуватися верховенства права», «у державі, що визнає верховенство права», «у державі, керованій вер­ховенством права» тощо, — чітко визначає, що така-то і така-то ситуа­ція (чи поведінка держави) є несумісною з погляду вимог Конвенції.

Виходячи з того, що принципи справжньої демократії; прав люди­ни і верховенства права як «основоположні європейські ідеали» нале­жать до цінностей, що становлять спільну спадщину європейських на­родів, у дисертації здійснено аналіз проблематики верховенства права у світлі євроінтеграційних прагнень України (глава XIV). Одним із вагомих чинників, що зумовили потребу в такому аналізі, виявилася присутня в українській науковій літературі неоднозначність і супе­речливість розуміння принципу верховенства права в контексті інте­граційних процесів у рамках Європейського Союзу. У зв'язку з цим постала потреба в дослідженні цієї проблематики шляхом аналізу міжнародно-правних документів Європейського Союзу. З цією метою дисертант дослідив процес втілення поняття «верховенство права» в (29 –>30)Установчих договорах ЄС — Римському (1957 р.), Маастрихтському (1992 р.), Амстердамському (1997 р.) та Ніццькому (2001 р.). У ди­сертації окреме місце відведено аналізу поняття «верховенство права» як фундаментальної складової Копенгагенських критеріїв (1993 р.), встановлених спеціально для набуття членства в Європейському Со­юзі країнами Центральної і Східної Європи. У світлі вимог Копенга­генських критеріїв дисертант аналізує стан відносин між Україною і Європейським Союзом. На підставі такого аналізу дисертант дійшов висновку про те, що працям українських учених за цією тематикою властиве скептичне ставлення до Копенгагенських критеріїв взагалі, а надто — до такої їхньої складової, як «верховенство права».

У дисертації (вперше для української наукової літератури) проаналі­зовано результати Конференції Європейського Союзу з питань верхо­венства права (Нордвейк, Нідерланди, 1997 р.), що була організована у тісній співпраці з Радою Європи саме через запровадження стратегії розширення Європейського Союзу на схід. Дисертант звертає увагу на те, що висновки цієї Конференції посідають осібне місце в усьо­му переговорному процесі щодо розширення Європейського Союзу і тому мають важливе практичне значення для України, якщо виходити з проголошених нею євроінтеграційних намірів.

Дисертант аналізує зміст Хартії основоположних прав Європей­ського Союзу (2000 р.), що містить так званий «каталог прав», до якого занесено, окрім, так би мовити, «традиційних» прав і свобод (добре відомих із базових міжнародно-правних документів — Загаль­ної Декларації прав людини ООН та Європейської Конвенції з прав людини), ще й новели, поява яких у цьому фундаментальному акті зумовлена досягненнями, здобутими у цій частині світу в перебігу стрімкого процесу єднання народів Європи на основі багатовікових і непроминущих цінностей, осердям яких є людська гідність. У дисер­тації також здійснено аналіз Конституції для Європи (2001р.) — доку­мента, в якому пропонувалося закріпити успадковане від попередніх Установчих договорів положення про те, що Європейський Союз «за­сновано на цінностях», посеред яких є і «верховенство права».

Як наукове завдання у книзі третій («Верховенство права: укра­їнський досвід») було визначено: дослідити український досвід — у теоретичній та практичній площинах — стосовно пізнання та утвер­дження верховенства права у процесі виникнення та розвитку неза­лежної держави з виявленням притаманних цьому процесові особли­востей трансформаційних перетворень в українському суспільстві.

Відповідно дисертант дослідив чинники, що стоять на заваді впро­вадженню верховенства права в українську політичну та правничу (30 –>31) культуру (глава XV). До таких чинників автор відносить: спадщину російської культурної традиції; ленінський інструменталізм; радян­ське позитивістське правознавство; догматизм вітчизняної науки, зу­мовлений її великою прихильністю до юридичного позитивізму. Ди­сертант наголошує, що українське суспільство за увесь період свого існування, на жаль, ніколи не переживало такого бурхливого культур­ного явища, яке за рівнем свого духовного піднесення було б співмірним з епохою Просвітництва в Європі. За висновком автора, головний вплив на стан українського суспільства мав російський чинник, сфор­мований на основі євразійської культурної традиції утвердження куль­ту держави — пріоритету державного начала над інтересами особи. Така традиція сформувалася головним чином під впливом двох визна­чальних чинників: ідеології російського абсолютизму, яка становила доктринальну основу російської версії абсолютистської монархії («самодержавия»), та ідеології російської версії марксизму в авторському тлумаченні Леніна, відомої як «вчення марксизму-ленінізму».

У дисертації розкрито процес становлення социалистической теории права, заснованої на ідеях інструменталізму в розумінні сутності дер­жави, що випливають із постулатів Леніна про «Советскую власть» та «революционную диктатуру пролетариата» як «форму або тип государ-ства», про «государство» як «машину» для «придушення» («пригнічен­ня», «підтримки панування») певного «класу» суспільства, де держава виступає знаряддям класової боротьби тощо. У дисертації докладно розкрито, що найважливішу роль у творенні социалистической теории права та у послідовному впровадженні інструментального ставлення до права відіграв випускник Київського університету (1913 р.) Андрій Януарович Вишинський, з чиїм іменем нерозривно пов'язана історія всієї «радянської юридичної науки». Саме Вишинський оприлюднив на скликаній 16-19 липня 1938 р. спеціальній всесоюзній нараді («совеща-ние по вопросам науки советского государства й права») «єдино вір­не» розуміння права в рамках офіційної та обов'язкової для всіх уста­новки. Витворене Вишинським формулювання загального визначення права («Право — сукупність правил поведінки людини, встановлених державною владою як владою панівного класу, а також звичаїв і правил співжиття, що їх санкціоновано державною владою і виконання яких здійснюється у примусовому порядку за допомогою державного апара­ту, для цілей охорони, закріплення та розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу») увійшло в усі під­ручники і впродовж багатьох років — аж до розпаду СРСР — слугувало основою для різноманітних (але майже дослівних) його варіацій, що від­тоді відтворювалися в наукових працях як загальнотеоретичного змісту, (31 –>32) так і галузевих юридичних дисциплін. Поряд із загальним визначенням права на нараді 1938 р. також було схвалено визначення советского пра­ва («[...] наше советское социалистическое право [...] — сукупність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, які встановлені в законодавчому порядку, а також звичаїв та правил співжиття, що їх санкціоновано державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави для цілей охорони, закріплення та розвит­ку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу»), яке радянські вчені сприйняли як «класичне» з погляду «нор­мативного» бачення права. Центральною ланкою системи советского социалистического права в теорії Вишинського виступало советское государственное право, яке цілковито відкидало ідею (принцип) по­ділу влади і до складу якого включалися всі без винятку галузі права: кримінальне, цивільне, адміністративне, судове (процесуальне), трудове тощо. Тому, відкидаючи «буржуазні вчення» про конституцію та консти­туційні принципи, Вишинський характеризував конституційне право, фактично ототожнюючи його із советским государственньм правом. Повторюючи постулат Леніна, Вишинський характеризував конститу­цію як «основний закон держави». Отже, сформульований Вишинським підхід до того, як слід розуміти «на основі марксизму-ленінізму» такі поняття, як конституція, право, закон, став методологічним підґрунтям і для «радянської науки», і для практики комуністичного режиму на весь подальший період існування Советского государства.

Дослідивши тему зародження та розвитку українського конституці­оналізму (глава XVI), дисертант обстоює думку, що вихідним пунктом (зародженням) українського конституціоналізму слід вважати Деклара­цію про державний суверенітет України, ухвалену Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. ще в часи комуністичного режиму СРСР і в умовах колоніального статусу українського народу. До її ухва­лення конституціоналізм як явище взагалі ніколи не мав місця в Украї­ні. Дисертант наводить ті положення Декларації 1990 р., які дають змогу характеризувати її як документ, що став вихідним пунктом справжнього зародження українського конституціоналізму. У дисертації дослідже­но наступний, якісно інший етап новітнього конституційного процесу в Україні, що настав з укладенням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України. Ди­сертантові належить авторство ідеї укладання такого договору, яку він висунув 28 листопада 1994 р. на першому засіданні нового складу Кон­ституційної комісії, створеної Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. У дисертації наведено та обгрунтовано низку підстав, за якими пропонується сприймати Конституційний Договір від 8 червня 1995 р. (31 –>32) як наступну — після Декларації про державний суверенітет України і проголошення незалежності України — визначальну подію на шляху внесення в український конституційний правопорядок цінностей кон­ституціоналізму включно з принципом верховенства права. Дисер­тант вважає закріплення Верховною Радою України 28 червня 1996 р. на конституційному рівні — у статті 8 українського основоположного акта — принципу верховенства права як наріжного каменя сучасного конституційного порядку в Україні одним із найважливіших здобутків новітнього конституційного процесу в Україні.

У дисертації наведено юридичний аналіз спроб вітчизняних науков­ців дати своє власне тлумачення або визначення поняття (принципу) «верховенство права» після його унормування в українському осново­положному акті (глава XVII). Дисертант оцінює такі спроби здебіль­шого як невдалі. На підставі критичного аналізу таких спроб дисер­тант виокремив два підходи, які найвиразніше віддзеркалюють поши­рені в українському науковому середовищі тенденції сприймати і тлу­мачити верховенство права і які, за висновком дисертанта, неодмінно заводять у доктринальний глухий кут. Першому підходові властивий пошук посутнього значення цього явища загалом (концепції, доктри­ни, принципу) в спосіб, умовно кажучи, прямолінійно-механістичний. Це коли здійснюється поєднання (додавання) двох окремих слів — «верховенство» і «право» — з очевидною метою: визначитись як у просторовому, так і в посутньому відношеннях у головному: що слід розуміти під поняттям «право», аби дійти «правильного» висновку стосовно того, що ж саме тут «верховенствує» і відносно чого (чи над чим) воно «верховенствує», якщо його сприймати таким, що перебу­ває на найвищому щаблі ієрархічного порядку? Другий підхід можна характеризувати як обмежувально-звужувальний, коли автори вибудо­вують розуміння верховенства права й пояснюють його, не виходячи за межі співвідношень між двома величинами в рамках: «мале — ве­лике», «частка — ціле». При такому підході верховенство права зво­диться всього-на-всього до одного з низки елементів (принципів) і тим самим виступає як «мале» («частка») об'ємнішого поняття, яким тут, як стверджує переважна більшість українських авторів, є поняття «правна держава» (як «велике», «ціле»).

Обидва ці підходи до розуміння і пояснення верховенства права дисертант вважає хибними, а тому — неприйнятними. У дисерта­ції запропоновано новий підхід до розв'язання наукової проблеми сприйняття і тлумачення верховенства права, який, на переконання дисертанта, є виходом із того доктринального глухого кута, куди заво­дять два означені вище підходи. Запропонований дисертантом підхід (34 –>35) грунтується на методології класичної доктрини верховенства права, основу якої становить доктрина природнього права. На переконання автора, лише такий шлях пізнання і лише така методологічна основа можуть забезпечити малопомилкове тлумачення принципу верховен­ства права як конституційного принципу українського права.

У дисертації автор запропонував власне тлумачення змісту верхо­венства права як основоположного принципу новітньої системи укра­їнського права (глава XVIII), що виступає ключовою ланкою всього наукового дослідження. Автор доводить, що структуру та юридичний зміст принципу верховенства права як принципу українського пра­ва неможливо осягнути і визначити, якщо в основу не покласти ті обов'язкові та засадничі елементи широкої доктрини верховенства права, які є condition sine qua non його адекватного сприйняття, розу­міння і тлумачення. Позиція дисертанта полягає в тім, що до таких за-садничих елементів широкої доктрини верховенства права належать: 1) доктрина природніх прав людини; 2) доктрина суспільного договору в рамках ліберального юридичного вчення; 3) власне доктрина верхо­венства права — від Алберта Дайсі до сучасного її тлумачення західною доктриною права з урахуванням доробку Міжнародної комісії юристів за кілька десятиліть. Спираючись лише на таку доктринальну основу, цілком можливо дійти достеменної сутності верховенства права та ви­значення складових елементів самого юридичного принципу верховен­ства права як принципу новітньої системи українського права.

Вибравши одним з основних завдань наукової праці дослідження питання можливості практичного застосування юридичного принци­пу верховенства права (класично структурованого Албертом Дай­сі в рамках англійської конституції) як основоположного принципу українського конституційного права, дисертант на основі системного аналізу положень Конституції України 1996 р. наводить власне тлу­мачення юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 українського основоположного акта (глава XIX). Відповідно йдеться про системний аналіз Конституції України 1996 р. у тій частині, де її положення визначають сутність верховенства права як: а) запере­чення свавільної влади; б) рівність перед законом; в) концепцію про конституційне право як наслідок прав особи, а не їхнє джерело. Саме цей аналіз дав дисертантові можливість доводити, що: ідея «верхо­венства закону» є несумісною з природою української конституції; зафіксований у формулі частини другої статті 19 Конституції Украї­ни конституційний принцип законності, по суті, є запереченням кон­ституційного підґрунтя для «верховенства закону»; ієрархічно вищий статус закону як нормативно-юридичного акта відносно підзаконних (33 –>34) актів не є підставою для визнання «верховенства закону» конститу­ційним принципом. Тут викладено сутність принципу верховенства права в його проявах через зафіксовані українським основоположним актом основоположні права і свободи людини та інші окремі інститу­ти права, що ним визначені: інститут адміністративної юстиції; інсти­тут воєнного (надзвичайного) стану; інститут збройних сил; інститут суспільного контролю за витрачанням державного бюджету; інститут контрасигнації актів глави держави (відповідальність міністрів).

У цій частині праці дисертант подає лише кілька узагальнених ви­сновків дослідження, що наводяться в наступному розділі автореферату разом з іншими загальними висновками, які випливають із прикінцевої глави монографії (глава XX) та які сукупно виносяться на захист.

 

ВИСНОВКИ

Наслідком дисертаційного дослідження є такі загальні висновки, що виносяться на захист:

·     головною перешкодою для осягнення сутності верховенства права як явища в усіх його проявах — як ідеї, як доктрини, як принципу, а отже — для всієї справи утвердження верховенства права в Україні загалом, виступає невідповідна вітчизняна юридидна доктрина, яка донині такі ключові для верховенства права інституційні категорії, як права людини, конституція, конституціоналізм, право, держава тощо, розглядає лише через доктрину «юридичного позитивізму», який сам по собі є відображенням і застосуванням уже минулої (з погляду сучасних потреб українського суспільства) наукової — і фі­лософської, і юридичної — парадигми;

·     розуміння і тлумачення верховенства права як класичного на­бутку в рамках європейської спадщини вимагає опанування кон­цептуальних джерел доктрини верховенства права, які сягають: спадщини античних мислителів; думки, вкладеної в юридичні формули документальної пам'ятки англійського Середньовіч­чя — Великої Хартії 1215р.; надбань прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї; європейських філософів доби Просвітництва, творчості провідників трьох Ве­ликих революцій — Англійської, Американської і Французької, а також документів, що віддзеркалюють наслідки цих подій; необ­хідно ґрунтовно оволодіти класичним трактатом англійського правника Алберта Дайсі й переконатись у теоретичній та прак­тичній значущості його доробку для сучасних українських по­треб; слід простежити еволюцію доктрини верховенства права (34 –>35) впродовж усього минулого століття; необхідно досконало вивчити доробок Міжнародної комісії юристів у ділянці осмислення всієї багатоманітності виявів верховенства права в найширших сферах суспільно-політичного життя та юридичної практики; слід опану­вати внесок європейських міжурядових інститутів — передовсім Ради Європи і Європейського Союзу, а надто Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі — у розвиток доктрини і принципу верховенства права та у справу тлумачення його сутності на осно­ві букви і духу Європейської Конвенції з прав людини; слід виходити саме з того, що доктрини мислителів доби Просвіт­ництва (Джона Лока, Жан-Жака Руссо, Шарля Луї Монтеск'є) у поєднанні з працями послідовників учення про природне право та природні права (Гуґо Ґроція, Томаса Пейна, Дені Дідро, Самуеля Пуфендорфа) заклали основи теорії політичного лібералізму та класичної доктрини верховенства права;

·     лише доктрина верховенства права, вибудувана на доктрині при­роднього права, дає можливість не тільки збагнути саму її сутність достеменно до традицій тих юридичних культур, у рамках яких вона виникла, розвивалася й удосконалюється нині, а й опанува­ти всі механізми практичного застосування сформованого саме на такій доктринальній основі юридичного принципу і запустити їх у дію, що врешті-решт дає змогу досягти практичного втілення цьо­го принципу в життя, тобто досягти того, на що, власне, й скеро­вана формула частини першої статті 8 Конституції України — «в Україні визнається і діє принцип верховенства права»;

·     значна історична відстань між появою концепції верховенства права в Англії та потребами її практичного застосування вже як юридичного принципу в сучасній Україні у поєднанні із суттєви­ми відмінностями в політичній, а надто — в юридичній культурах англійського та українського суспільств жодним чином не станов­лять перешкод, аби первісне визначену Албертом Дайсі структу­ру верховенства права можна було застосувати при визначенні конкретного юридичного змісту принципу верховенства права як основоположного принципу українського конституційного права;

·     сама доктрина верховенства права Алберта Дайсі з її класичним трикомпонентним осердям, витлумачена ним ще наприкінці XIX ст., зазнавши істотного «осучаснення» (в період, що триває й по сьогодні від часів закінчення Другої світової війни), вийшовши за межі англосаксонської системи права і ставши універсальною доктриною сучасного європейського правопорядку шляхом поши­рення і на континентальну систему права, набула якостей цілком (35 –>36) пристосованої до обставин і потреб сучасного українського су­спільства, а тому — може і повинна сприйматися як основа для ви­тлумачення новочасної теорії українського конституційного права; основоположний юридичний принцип, що випливає з цієї док­трини, — принцип верховенства права — має бути покладений і в основу тлумачення новітнього українського конституційного правопорядку, де наріжним каменем має виступати ідея, що при­родні права людини — це, власне, і є те підґрунтя, на якому вибудувано її принципи української конституції; відповідно — будь-які спроби українських авторів тлумачити сам принцип верховенства права інакше, ніж на основі класичної кон­цепції Алберта Дайсі та на основі теорії природніх прав людини, мають бути відкинуті як науково неспроможні (необгрунтовані); дослідження того, що охоплює вислів «principle of the rule of law» (принцип верховенства права), шляхом порівняльного аналізу на­ціональних юридичних систем європейських країн та на європей­ському регіональному рівні зумовлює потребу розмежовувати: з одного боку — формальну нормативну концепцію, яка включає в себе теорії, що встановлюють інституційні або процедурні (про­цесуальні вимоги) як нормативний ідеал, якого повинна досягти всяка держава, що бажає бути керованою верховенством права; з іншого — субстантивну (посутню) нормативну концепцію, яка вимагає того, щоб субстанція (сутність) позитивних юридичних правил, які застосовуються до особи, відповідала субстантивному ідеалу, визначеному, зокрема, щодо поняття прав людини; принцип верховенства права, початкове наголошуючи на першій концеп­ції, поступово розширив свої межі, і тепер він сприймається як такий, що інкорпорує і другу концепцію; між поняттям «правова держава» (що застосоване у статті 1 Кон­ституції України, з якої випливають різні характеристики самої дер­жави) та поняттям «принцип верховенства права» (що є складни­ком фундаментальної юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 Конституції України) існує принципова відмінність у власне юридичному контексті: в українському конституційному праві та в практиці української конституційної юрисдикції відсутнє витлумачене поняття «правова держава» у сенсі Конституції України 1996 р.; воно й надалі лишається тільки предметом наукових дослі­джень, в основі якого лежить поняття держави як організму, в якому влада має бути розподілена між різними інститутами, що є мало­придатним для потреб юридичної практики, передовсім — судової; верховенство права, не будучи — на відміну від поняття «правова (36->37) держава» — елементом будь-якої юридичної концепції держави, легко піддається тлумаченню як юридичний принцип у сенсі Кон­ституції України 1996 р., якщо його тлумачити на основі здобутків довготривалої західної політичної традиції та юридичної доктрини; юридичний принцип верховенства права слід сприймати і як уні­версальний, і як інтегральний принцип права, як його мега- а то й метапринцип: він у перебігу своєї еволюції, окрім закладених первісне ще у XIX ст. Албертом Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його доктрини) та прин­ципу рівності перед законом (що є другим елементом доктрини Дайсі), надалі увібрав у себе й інші добре відомі універсальні принципи права, які в його контексті виступають його складника­ми; це — принцип законності, принцип поділу влади (розподілу владних повноважень), принцип народного суверенітету, прин­цип демократії, принцип основоположних прав і свобод людини, принцип nulla poena sine lege, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду тощо; поняття «верховенство права», сформульоване професором Окс­фордського університету Албертом Дайсі, є тим нормативним іде­алом, до якого має прагнути українська система права; верховенство права як явище далеко не вичерпується лише чисель­ною сукупністю юридичних принципів; адже позбавлені Гаранто­ваних механізмів і способів їх практичного здійснення, юридичні принципи можуть так і залишатися лише «паперовим правом», по­збавленим практичної значущості та дієвості; отож логічно третім елементом класичної доктрини верховенства права і сформовано­го на її основі юридичного принципу верховенства права виступає юридична максима ubi jus ibi remedium, яка неодмінно вимагає наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів та юридичних механізмів і про­цедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту основоположних прав і свобод людини;

·     науково неспроможними, а тому марними є і будуть будь-які спро­би представників вітчизняної юридичної науки дати формальне визначення поняття «верховенство права» чи утвореного на його концептуальній основі відповідного юридичного принципу; такі спроби вітчизняним науковцям слід облишити і пристати до мето­дології, свого часу запропонованої Міжнародною комісією юрис­тів і згодом підтвердженої практикою Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої «верховенство права» — це термін, придатний для передавання в узагальненому вигляді поєднання (37 –>38) ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду сто­совно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є конче важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість володіти людською гідністю;

·     верховенство права, як воно існує в політичному і юридичному житті цивілізованого світу, слід сприймати як цілісне понят­тя, як цілісне явище, як цілісну юридичну категорію, які не можна пояснювати через зміст чи значення кожного з двох слів, присутніх в українському терміносполученні «верховенство права»; вочевидь існує нагальна потреба у зміні вітчизняної па­радигми права шляхом відмови від погляду на право виключно в рамках юридичного позитивізму; надалі верховенство права має сприйматися та тлумачитися вітчизняною юридичною наукою як сучасний Закон Природи; позитивне ж право вітчизняної політичної і юридичної системи, оформлене як юридичні норми, що містяться в різноманітних офіційних актах, виданих владними органами нашої держави, не становлять того, що визначає сутність верховенства права як такого; це позитивне право може лише за­свідчити або ж наявність якихось елементів (ознак) верховенства права як явища в рамках української політичної чи юридичної системи, або ж їхню відсутність;

·     зважаючи на те, що український відповідник англійського поняття «the rule of law» у вигляді терміносполучення «верховенство права» не можна визнати найвдалішим (це засвідчено і фактом, що двослівність терміна прямо штовхнула провідних фахівців вдатися до хибного так званого «поелементного аналізу» цього поняття, і його лексичною близькістю до одного з основоположних елементів пози­тивістської доктрини у вигляді поняття «верховенство закону», що в кінцевому підсумку веде до викривлення концепції «верховенство права»), пропонується надалі застосовувати однослівний варіант та­кого відповідника — правовладдя; саме такий однослівний термін органічно «вмонтовується» в українську правничу термінологію (за прикладом — народовладдя, безвладдя, двовладдя тощо), зберігаю­чи при цьому два змістових складники його англомовного прототи­пу (rule — влада, law — право); правовладдя — це найближче до англомовного «the rule of law», щоб якнайстисліше передати ідею заперечення свавільної влади людини взагалі, чи — однієї, чи - гурту, чи — одного з політичних органів (скажімо, у вигляді дикта­тури парламентської більшості) тощо; серцевина посутнього змісту принципу правовладдя — це категоричне і беззастережне заперечення будь-якого прояву свавільного та егоїстичного людиновладдя.

 

(38 –>39)

 

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Монографія:

Головатий С. Верховенство права: Монографія: У 3-х кн. — К.: Вид-во «Фенікс», 2006. — LXIV; 1747 с. (бібліографія; додаток: Глосарій; рез. англ.).

Кн. 1. Верховенство права: від ідеї — до доктрини. — хххііі-хііі; с. 61-624.

Кн. 2. Верховенство права: від доктрини — до принципу. — хliiii-lvi; с. 625-1276.

Кн. 3. Верховенство права: український досвід. — lvii-lxiv; с. 1277-1747.

Статті в наукових виданнях України та за кордоном:

1.     Головатий С. Про потребу укладання словників української правни­чої термінології // Українське право. — 1994. — № 1. — С. 52-58.

2.     Головатий С. Правнича термінологія і державотворчий процес // Українське право. — 1995. — № 1 (2). — С. 88-94 (співавтори: Зайцев Ю., Усенко І.).

3.     Головатий С. Конституційне утвердження свободи для України // Конституція незалежної України: У 3-х кн. — К.: Укр. Правн. Фундація, Вид-во «Право», 1995. — Кн. 1: Документи, комента­рі, статті. — С. 3-6.

4.     Головатий С. Конституційний Договір як складова новітнього конституційного процесу в Україні // Конституція незалежної України: У 3-х кн. — К.: Укр. Правн. Фундація, Вид-во «Право», 1995. — Кн. 1: Документи, коментарі, статті. — С. 37-51.

5.     Головатий С. Цивільний кодекс: від політичного до соціального договору в Україні // Українське право. — 1996. — № 2 (спецви­пуск). — С. 4-5.

6.     Головатий С. Передмова до проекту Цивільного кодексу // Укра­їнське право. — 1996. — № 2 (спецвипуск). — С. 6-26 (співавто­ри: Довгерт А., Підопригора О., Пушкін О., Боброва Д., Кузнєцо-ва Н., Луць В., Ромовська 3., Мусіяка В., Шевченко Я.).

7.     Головатий С. Значення нового Цивільного кодексу для форму­вання громадянського суспільства в Україні та розвитку її право­вої системи // Українське право. — 1997. — № 1. — С. 5-7.

8.     Головатий С. Конституція України 1996 року як складова кон­ституційної спадщини Європи // Конституція незалежної Укра­їни: У 3-х кн. — К.: Укр. Правн. Фундація, Вид-во «Право», 1997. —Кн. 2, ч.І: Документи. Статті. — С. 25-41.

(39 –>40)

9.     Головатий С. Нова Конституція України та подальший кодифі­каційний процес // Українське право. — 1997. — № 3. — С. 12-16.

10.   Головатий С. Конституція України 1996 р. в системі європейського конституціоналізму // Право України. — 1997. — № 8. — С. 3-6.

11.    Головатий С. Скріплення підписом: контрасигнація чи візування? // Українське право. — 1997. — № 3. — С. 187-196.

12.   Головатий   С.   Реформування   правової   системи   України   // Економічний часопис. — 1998. — № 4. — С. 24-29.

13.   Головатий С. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі.— 1999. — № 1. —С. 11-14.

14.   Головатий С. Цивільний кодекс: від політичного до соціального до­говору в Україні // Українське право. — 1999. — № 1. — С. 6-7.

15.   Holovaty Serhiy. Abolition of the death penalty in Ukraine – difficulties real or imaged?// The Death Penalty: Abolition in Europe. – [Strasbourg]: Council of Europe Publishing, 1999. —Р. 139-151.

16.   Holovaty Serhiy. Ukriane in transition: from newly emerged democracy towards autocracy? // Review of Central and East European Law. — 2000. — Vol. 26. — No. 3. — Р. 267-309.

17.   Головатий С. Смертна кара і верховенство права несумісні // Українське право. — 2001. — № 1. — С. 7-19.

18.   Головатий С. «Верховенство права» у розумінні українських вчених // Українське право. — 2002. — № 1. — С. 8-27.

19.   Головатий С. Концептуальні витоки ідеї «верховенства права» у філософській спадщині античних мислителів // Українське право. — 2003. — № 1. — С. 17-47.

20.   Головатий С. «Верховенство закону» уегвив «верховенство пра­ва»: філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм? // Вісник Академії правових наук України. — 2003. -№2(33). —С. 96-113.

21.   Головатий С. Magna Carta як найвизначніший середньовічний попередник   «верховенства   права»   //  Українське   право. 2004. —№1. — С. 29-55.

22.   Головатий С. «Левіатан» Томаса Гобса як доктринальна основа абсолютистської влади // Українське право. — 2005. — № 1. — С. 66-93.

23.   Головатий С. Верховенство права: юридичний принцип, який в Україні офіційно визнано та який має діяти // Українське пра­во. — 2006. — № 1. — С. 13-14, 85-90, 369-370. (C. 40-41)

24.   Головатий С. Українську кримінальну юстицію — під імператив верховенства права // Українське право. — 2007. — № 1. -С.329-335.

 

АНОТАЦІЯ

 

Головатий С. П. Верховенство права: ідея, доктрина, прин­цип. — Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 — теорія та історія держави і права; історія політичних і правничих учень. — Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2008.

У дисертації (якою є наукова праця «Верховенство права: Монографія: У 3-х кн.». — К.: Вид-во «Фенікс», 2006. — LХІV; 1747 с. (бібліографія; додаток: глосарій; рез. англ.) досліджено верховенство права як доктри­ну конституційної теорії та принцип юридичної практики. Розкрито значення цієї доктрини для теорії і практики новітнього українського конституціоналізму на основі: теоретичної спадщини античних мисли­телів; середньовічної пам'ятки права Великої Хартії 1215 р.; класич­них творів теоретиків європейського лібералізму епохи Просвітництва; доробку представників наукової школи природнього права; політико-юридичних документів, породжених Американською та Французькою революціями XVIII ст.; праць основоположника доктрини верховенства права англійського професора Алберта Вен Дайсі (XIX ст.); аналізу її розвитку в другій половині XX ст. в рамках конституційної теорії як англосаксонської, так і континентально-європейської систем права.

Досліджено зміст юридичного принципу верховенства права на осно­ві доробку інституційних і експертних органів ООН (Міжнародної ко­місії юристів), Ради Європи, Європейського Союзу та з урахуванням тлумачної діяльності Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі.

Досліджено питання зародження і розвитку українського консти­туціоналізму, утвердження верховенства права в Україні та трудно­щі, які супроводжують цей процес, зумовлені спадщиною російської культурної традиції, наслідками марксизму-ленінізму та догматизмом юридичного позитивізму радянського зразка. Витлумачено верхо­венство права як основоположний принцип новітнього українського конституційного права. Запропоновано докорінно відмінний від па­нівного у вітчизняній науці погляд на природу українського основопо­ложного акта — Конституції 1996 р.

Ключові слова: верховенство права (правовладдя); Закон Приро­ди; природне право; права людини (людські права); основоположні (41->42) (фундаментальні) свободи; політичний абсолютизм; юридичний по­зитивізм; зловживання державною владою; конституція; конститу­ціоналізм.

 

АННОТАЦИЯ

Головатий С. П. Верховенство права: идея, доктрина, прин­цип. — Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 — теория и история государства й права; история политических й правовых учений. — Институт законодательства Верховной Ради Украйни, Киев, 2008.

В диссертации (которой является научный труд «Верховенство пра­ва: Монография: В 3-х кн.». — К.: Изд-во «Феникс», 2006. — ЬХІУ; 1747 с. (библиография; приложение: глоссарий; рез. англ.) исследовано верховенство права как доктрину конституционной теории и как принцип юридической практики. Раскрыто значение этой доктрины для теории и практики новейшего украинского конституционализма на основе: теоретического наследия античных мыслителей; средневековом памятнике права - Великой Хартии 1215г.; классических трудов теоретиков европейского либерализма эпохи Просвещения; наследия представителей школы естественного права; политико-юридических документов Американской й Французской революций XVIII ст.; тру­дов основоположника доктрины верховенства права английского профессора Альберта Вен Дайси (XIX ст.); анализа ее развития во второй половине XX ст. в рамках конституционной теории как англосаксонской, так и континентально-европейской систем права.

Исследовано содержание юридического принципа верховенства права на основе результатов деятельности институционных й зкспертных органов ООН (Международной комиссии юристов), Совета Ев-ропн, Европейского Союза й с учетом толковательной деятельности Европейского Суда по правам человека в Страсбурге.

Исследованы вопросы зарождения и развития украинского конститу­ционализма, утверждения верховенства права в Украине и трудности, сопровождающие данный процессе, обусловленные наследием российской культурной традиции, последствиями марксизма-ленинизма й дог­матизмом юридического позитивизма советского образца. Истолковано верховенство права как основополагающий принцип новейшего укра­инского конституционного права. Предложен коренным образом отличным от господствующего в отечественной науке взгляд на природу украинского основополагающего акта — Конституции 1996 г.

Ключевьіе слова: верховенство права (правовластие); Закон При­роды; естественное право; права человека; основополагающие (фундаментальные) свободы; политический абсолютизм; юридический позитивизм; злоупотребление государственной властью; конституция; конституционализм.

 

SUMMARY

Holovaty Serhiy. The Rule of Law: Idea. Doctrine. Principle. — Study. Thesis for the scientific degree of Doctor in Law, speciality 12.00.01 -theory and history of state and law; history of political and legal studies. — Institute of Legislation at Verkhovna Rada of Ukraine. — Kyiv, 2008.

The thesis (which is the three- volume book, The Rule of Law. — Kyiv: Fenix Publishing house, 2006. — LXIV; 1747 p.) concerns the rule of law as a doctrine of constitutional theory, as well as a principle of legal practice. The overriding purpose of the book is to challenge Ukrainians to think of the notion of the rule of law in the universalist terms in which it is applied in modern liberal democracies.

The author investigates the conceptual underpinnings of the idea of the rule of law found in the theoretical works of the great thinkers of antiquity (Plato, Aristotle, Cicero), as well as in the Magnet Carta, 1215, the middle ages' source of English law. The works of Thomas Hobbes are reviewed as the genesis of the theory of political absolutism and the modern doctrine of legal positivism. They are compared with the contrary to them doctrines of the philosophers of the Enlightment (John Lock, Jean- Jacques Rousseau, Charles Louis Montesquieu), which together with the works of the school of natural rights lay the foundations for the theory of political liberalism and the classical doctrines of the rule of law. The author analyzes the clas­sical expression of the doctrine of the rule of law formulated at the end of the 19^th century by Professor Albert Venn Dicey of Oxford University. The author posits that the Diceyan notion of the rule of law is the normative ideal to which the modern Ukrainian system of law should aspire.

A comparative analysis is conducted of the doctrine of the rule of law and the analogous notions that emerged in European countries grounded in the continental system of law — the German doctrine of Rechtsstaat, the French doctrine of Etat de Droit, the doctrine of Stato di diritto in Italy, as well as similar concepts found in the legal systems of countries of Northern Europe.

The author analyzes the work of the UN International Commission of Jurists, which began the process of universalizing the notion of «the rule of law» as a phenomenon applicable to different legal systems by pouring tan­gible legal content into this notion by defining its foundational principles. (43->44)

The author studies the impact of the emerging rule of law phenomenon on the activities of the political institutions of the Council of Europe, primar­ily the Parliamentary Assembly and the Committee of Ministers. He ana­lyzes how these European institutions as well as those of European Union further developed and applied the notion of the rule of law and how this concept constitutes an integral aspect of the triad of the European common heritage — pluralistic democracy, the rule of law and human rights. The author also presents a detailed analysis of how the European Court of Hu­man Rights, through its case law, applies the rule of law as the universal and integral principle inherent to all of the provisions of the Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms (1950).

The author analyzes the emergence and development of the constitu­tionalism in Ukraine as well as the obstacles to the implementation of the rule of law in the Ukrainian political and legal culture, including the Rus­sian cultural tradition, Leninist instrumentalism, Soviet positivist jurispru­dence, the dogmatism of domestic research, all of which condition jurists in Ukraine to a significant sympathy towards legal positivism.

On the basis of an analysis of the provisions of the Constitution of Ukraine of 1996 (which was influenced by the classical doctrine of the rule of law), the works of the UN International Commission of Jurists and the case law of the European Court of Human Rights, the author sets out the substance of the principle of the rule of law as the fundamental principle underlying a modern system of Ukrainian law. He concludes that the rule of law cannot be understood as doctrine or implemented as a principle unless i) the human rights and fundamental freedoms set out in the Constitution of Ukraine emanate from the notion of natural rights and are not creations of the State, and ii) that the power and authority of the Ukrainian State ema­nate from the Constitution, i.e., the social contract between the citizens and the State designed to serve.

Finally, the author states that the rule of law should be perceived as that normative ideal, based on the standards of fairness and justice, to which the Ukrainian legal system should strive, and to which the positive law created by the State should be subordinate. In this context, the author declares that there is an urgent need to alter the domestic Ukrainian legal paradigm by rejecting a view of law in exclusively positivistic terms. Instead, the author argues that the rule of law should be accepted and treated as a modern Law of Nature.

Key words: rule of law; Law of Nature; natural law; human rights; fun­damental freedoms; political absolutism; legal positivism; abuse of state power; constitution; constitutionalism.

---